Читать «Учта для гайвороння» онлайн - страница 539

Ззовні Підстолієвого Подвір’я наглядачі Цитаделі забивали старшого віком послушника у колодки.

— Крав харчі з кухні, — пояснив один підмаестрам, які вже чекали, щоб закидати небораку гнилою городиною.

Усі вони кинули на Сема цікаві погляди, поки той проминав збіговисько, розвіваючи надутим вітром кобеняком, наче чорним вітрилом.

За дверима була велика палата з кам’яною підлогою та високими вигнутими вікнами. На віддаленому її кінці, на помості, сидів вузьколиций чоловічок і щось шкрябав пером у великій книзі. Вдягнений він був у маестерську рясу, але ланцюга на шиї не мав.

Сем прокашлявся і мовив:

— Доброго ранку вам.

Чоловік зиркнув угору і, здавалося, не схвалив побачене.

— Кого це принесло? Чи не новаком засмерділо?

— Так, я сподіваюся скоро стати послушником. — Сем витяг листи, які йому з собою дав Джон Сніговій. — Я прибув зі Стіни разом з маестром Аемоном, та він помер дорогою. Якби я міг побачити великого підстолія…

— Ваше ім’я?

— Семвел. Семвел Тарлі.

Чоловік записав ім’я у книгу і махнув пером на лаву вздовж стіни.

— Сідайте. Вас покличуть у належний час.

Сем пішов і сів на лаву. Інші люди входили і виходили; дехто приносив листи і зразу йшов, інші розмовляли з чоловіком на помості, а тоді рушали до дверей за ним і вгору гвинтовими сходами. Ще хтось сідав поруч із Семом на лаву і чекав, коли його покличуть. Кілька з тих, що їх вже викликали, прийшли пізніше за Сема — це він пам’ятав майже напевне. Коли таке трапилося вчетверте чи вп’яте, Сем звівся на ноги і знову перетнув палату.

— Чи довго ще чекати?

— Великий підстолій — дуже поважна особа.

— А я примандрував аж зі Стіни.

— То помандруйте ще недалечко. — Він майнув пером. — Он на ту лаву попід вікном.

Сем повернувся до лави. Минула ще година. З’являлися нові люди, розмовляли з чоловіком на помості, чекали зовсім недовго і йшли вгору. За весь час одвірник не кинув на Сема жодного погляду. Туман надворі меншав і танув з плином дня; крізь вікна полилося бліде сонячне світло. Сем мимоволі задивився на танок часточок пилу в косих променях світла, позіхнув раз, потім вдруге, знічев’я поколупав репнутого пухиря на долоні, відкинувся до стінки і заплющив очі.

Напевне, він задрімав, бо наступної миті почув, як чоловік за столом вигукнув ім’я. Сем скочив на ноги, та сів, бо зрозумів, що ім’я знову було не його.

— Ти мусиш дати Лоркасові якусь монету, або чекатимеш тут три дні, — мовив позаду чийсь голос. — Що привело братчика Нічної Варти до Цитаделі?

Говорив стрункий, тендітний, показний вродою юнак, вдягнений у замшові штани та добре припасовану зелену камізелю з залізними нютами. Колір шкіри він мав світло-брунатний, схожий на добре пиво, а над великими чорними очима — шапку щільних чорних кучерів, що збігали на чоло вдовиним клином.