Читать «Паперові міста» онлайн - страница 64

— Ох, як я радий бачити цього дохлого єнота, нехай йому!

Але все одно я не можу уявити Марго живою. Мені починає здаватися, що Вітмен міг бути передсмертною запискою. Адже вона підкреслила: «Померти — це зовсім не так, як уявлялося, це щастя». «Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, // Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами». На мить спалахує надія, коли я згадую останній рядок вірша: «Десь я зупинився і чекаю на тебе». Але потім думаю, що «я» — це необов’язково жива людина. Може бути і просто тіло.

Радар відходить від єнота і тягне ручку одних з чотирьох замкнених сталевих дверей. Мені хочеться помолитися за померлого — прочитати відправу за цього єнота, — але я не вмію. Мені його так шкода, і я соромлюся своєї радості, що мертвий виявився він.

— Вони трохи піддаються, — кричить Радар. — Ідіть допоможіть.

Ми з Беном хапаємо Радара за пояс і тягнемо. Він впирається ногою в стіну, аж тут раптом хлопці падають на мене, просякнута потом Радарова футболка накриває мені обличчя. Я почуваю радість, думаючи, що двері відчинилися. А потім бачу, що просто відірвалася ручка. Насилу підводжуся і дивлюся на двері. Вони зачинені.

— Клята сорокарічна довбана ручка! — лається Радар. Ніколи він так не висловлювався.

— Все гаразд, — кажу я, — вихід є. Має бути.

Ми йдемо далі й повертаємося до чільної стіни будівлі. Дверей там нема. Але мені треба туди потрапити. Бен з Радаром намагаються вибити дошки, якими затулено вікна, але вони забиті намертво. Радар лупить ногою, але все марно. Бен повертається до мене.

— За однією з цих дощок немає шибки, — повідомляє він, а потім відбігає від будівлі, з-під ніг летить брудний пісок.

Я розгублено дивлюся на нього.

— Спробую вибити, — пояснює він.

— У тебе не вийде.

Він поміж нас важить найменше. Якщо комусь і треба спробувати, то це мені.

Бен стискає руки в кулаки, потім розтискає пальці. Я рушаю в його бік, а він каже:

— Коли я вчився в третьому класі, щоб мене не били, мама відвела мене на тхеквондо. Я, правда, вивчив там тільки одну річ, але вона іноді приносить користь: ми побачили, як учитель пробиває товсту дошку рукою, і всі так зацікавилися, типу: от чорт, як він це робить? А він сказав, що головне — вірити, що рука пройде крізь дерево, і бити зі знанням того, що це можливо, і тоді все вийде.

Я збираюся заперечити, бо це ідіотизм, але Бен зривається з місця і пролітає повз мене. Розганяється, наближаючись до дошки, а потім без страху підстрибує, обертаючи корпус і виставляючи вперед плече, як таран, і влітає в дерево. Я вже уявляю, як він пролітає крізь дошку, і в ній залишається дірка у формі його тіла, як у мультику. Але Бен замість цього відскакує і падає на дупу на острівець зеленої трави посеред піщаного ґрунту. Перекочується на бік, потираючи плече.

— Зламалася, — заявляє він.

Я біжу до нього, думаючи, що це він про кістку в плечі, але Бен підводиться, і я бачу в дошці тріщину. Починаю гамселити по цьому місцю ногами, тріщина розповзається по горизонталі, потім ми з Радаром вставляємо в неї пальці й тягнемо. Я примружуюся, щоб піт не так заливав очі — вони вже просто горять, тягну щосили, смикаю туди-сюди, і нарешті нам вдається розколупати невеликий отвір з гострими краями. Ми з Радаром мовчки продовжуємо працювати, аж він втомлюється, і його заступає Бен. Нарешті вдається пропхнути дошку всередину. Я лізу в дірку вперед ногами і наосліп приземляюся на щось подібне до стосу паперу.