Читать «Паперові міста» онлайн - страница 62

За якусь часину час ми побачили трухляву дерев’яну вивіску «Маєтність Гроувпойнт». Порепана асфальтована дорога незабаром скінчилася, а далі йшла просто сіра земля, яка свідчила про те, що «Маєтність Гроувпойнт» належить до присілків, які мама називає «недосілками» — їх покинули, так і не забудувавши. Кілька разів, коли ми їздили десь разом з батьками, мені такі «недосілки» показували, але ніколи не були вони такі занедбані, як ця місцина.

Ми проїхали ще миль п’ять після «Маєтності Гроувпойнт», аж Радар зробив музику тихіше і сказав:

— Десь із милю лишилося.

Я вдихнув побільше повітря. Радісне збудження з приводу того, що я не в школі, почало згасати. Якось не вірилося, що Марго може ховатися в такому місці, я навіть подумав, що навряд чи вона подалася б сюди. Цілковита протилежність Нью-Йорку. Це була частина Флориди, яку часто бачиш з вікна літака і неодмінно думаєш: навіщо людям узагалі було селитися на цьому півострові? Я дивився на порожню дорогу; асфальт настільки розжарився, що вона пливла перед очима. Потім у цьому розпеченому мареві з’явився торгівельний центр.

— Це воно? — я нахилився і показав на нього.

— Мабуть, — відказав Радар.

Бен натиснув кнопку на стерео, і стало дуже тихо. У цій тиші Бен зупинився на стоянці, де вже навіяло піску: природа знову відвойовувала своє. Колись на цих чотирьох крамницях висіли й вивіски. Коло дороги стояв іржавий стовп футів з вісім заввишки. Але покажчик вже давно зірвало ураганом, а може, він просто проржавів і одпав. Та й у крамниць справи йшли не краще: містилися вони в одноповерховій будівлі з пласким дахом, подекуди вже просвічували шлакоблоки. Фарба на стінах полущилася, й облуплені шматочки щосили чіплялися за бетон, як умираючі комахи. Поміж вікнами волога намалювала абстрактні картини. Дерево, яким позабивали вікна, вже побрижилося. Мене пронизала жахлива думка, якої вже було не позбутися: мені здалося, що втекти з дому, щоб жити тут, — безглуздо. В таке місце приходять хіба вмирати.

Коли авто зупинилося, в ніс і навіть у рота вдарив гіркий дух смерті. Мені довелося ковтнути: до горла вкотре за сьогодні підкотила нудота. Тільки зараз, втративши стільки часу, я усвідомив, що не так уявляв і гру Марго, і гонорар за перемогу в ній.

Я виходжу з авта, Бен стоїть тут-таки, а поруч з ним — Радар. І мені раптом стає зовсім невесело, я розумію, що це зовсім не був виклик — доведи-що-достатньо-крутий-щоб-гуляти-зі-мною. Я знову чую слова, які сказала Марго тієї ночі: «Ні, я не хочу, щоб мене, всю в мухах, знайшли дітлахи в Джеферсон-парку суботнього ранку». Не хоче, щоб дітлахи знайшли в Джеферсон-парку, але це зовсім не означає, що вона взагалі не хоче померти.