Читать «Паперові міста» онлайн - страница 63

Я не бачу жодних свідчень того, що тут останнім часом хтось бував, за винятком запаху, цього гидкого, тухлого смороду, його завдання — відганяти живих від мертвих. Я кажу собі, що Марго так пахнути просто не може, але, звісно ж, вона може. Всі ми можемо. Я притуляю руку до носа — щоб відчувати запах власного поту і шкіри — та чого завгодно, тільки б не смерті.

— МАРГО? — гукає Радар. Пересмішник, що сидить на ринві, кричить у відповідь щось двоскладове. — МАРГО! — знов гукає Радар. Немає відповіді. Він малює носаком черевика параболу на піску і зітхає: — Чорт!

Стоячи перед цією будівлею, я дізнаюся дещо нове про страх. Це не порожні фантазії людини, яка бажає, щоб з нею сталося бодай щось важливе, нехай навіть погане. Це не огида, яку почуваєш, угледівши мертвого незнайомця. Це не схоже і на те, як у тебе перехоплює подих, коли чуєш постріл, тікаючи від будинку Бекки Арингтон. З таким страхом дихальними вправами ради не даси. Цей страх узагалі не схожий на те, з чим я стикався раніше. Це найголовніша з-поміж усіх емоцій, яких зазнає людина, — почуття, яке з’явилося ще до нашого народження, до того, як звели цю будівлю, до того, як зародилася сама Земля. Саме цей страх вигнав рибу з води на сушу і змусив її відростити легені, цей страх велить тобі: «Тікай»; цей страх змушує нас ховати мерців.

Від того запаху мене охоплює жах і відчай — не той жах, коли в легенях немає повітря, а такий, ніби того повітря геть немає в атмосфері. Мені здається, я все життя прожив зі страхом, намагаючись підготуватися до чогось отакого, щоб тіло знало, як реагувати. І все одно виявився не готовий.

— Братан, ліпше нам їхати геть, — каже Бен. — Копів викликати абощо.

Ми досі навіть не глянули один на одного. Ми всі дивимося на цю будівлю, яку покинули так давно, що там не може бути нічого, крім трупів.

— Ні,— заперечує Радар. — Ні, ні, ні, ні, ні. Викличемо, якщо буде причина. Марго залишила адресу для К. А не для копів. Треба якось пробратися всередину.

— Всередину? — з сумнівом запитує Бен.

Я ляскаю Бена по спині, й уперше за день ми всі троє дивимося не вперед, а один на одного. Так легше. Коли дивишся на друзів, відмовляєшся вірити в те, що Марго мертва — поки ми її не знайдемо.

— Так, усередину, — кажу я.

Я вже не знаю, що вона за одна, але мені потрібно її знайти.

9

Ми обходимо будівлю ззаду — і знаходимо лише четверо замкнених сталевих дверей і пасовище — золотисто-зелену траву з цятками низькорослих пальм. Тут смердить ще гірше, мені страшно йти далі. Бен з Радаром ідуть за мною, ліворуч і праворуч. Виходить трикутник. Ми рухаємося повільно, уважно оглядаючи все навколо.

— Це єнот! — раптом кричить Бен. — Ох, слава Богу. Єнот… Господи!

Ми з Радаром прямуємо до нього — Бен стоїть біля мілкої дренажної канави. Там лежить величезний дохлий єнот: він набряк, шерсть звалялася, видимих ушкоджень немає, хоча з нього стирчить ребро. Радар відвертається, мало не блює, але все ж таки стримується. Я підходжу, схиляюся поруч, кладу долоню йому між лопаток. Коли у нього відновлюється дихання, він каже: