Читать «Паперові міста» онлайн - страница 66

Я пірнаю в нору і йду вперед, а Радар світить мені. У цій кімнаті немає нічого, крім згорнутого килима в кутку. Радар світить під ноги, і я помічаю плями клею — колись килим був приклеєний до підлоги. На протилежній стіні ще одна дірка, цього разу без напису.

Крізь неї я потрапляю в кімнату з вішаками; зі стін, оздоблених патьоками води, стирчать держаки з нержавійки. У цій кімнаті світліше, за хвилю я розумію, що тут у стелі є діри, подекуди відірвані шматки руберойду, і дах сідає на голі металеві крокви.

— Тут продавали сувеніри, — шепоче Бен, який уже стоїть попереду мене.

Посеред кімнати височіє п’ятикутник колишніх вітрин. Шибка, що колись відокремлювала туристів од призначеного для них лайна, тепер розбита, а ящики вітрин засипані осколками. Сіра фарба на стінах облазить, утворюючи безладний, але гарний малюнок, ці обдерті багатокутники — як сніжинки руїни.

На диво, тут ще лишилися деякі товари: наприклад, телефон у вигляді Мікі-Мауса, я бачив такий ще в дитинстві. В одній вітрині лежать охайно згорнуті, але вже побиті міллю і щедро посипані битим склом футболки з написом «СОНЯЧНЕ ОРЛАНДО». Під вітринами Радар знаходить коробку з мапами і стародавніми туристичними брошурами, які рекламують «Світ крокодилів», «Кришталеві сади» й інші розваги, яких давно вже немає. Бен махає рукою, гукаючи мене до себе, і показує зеленого скляного крокодильчика, майже повністю похованого під шаром пилу. Гадаю, в цьому і полягає цінність наших сувенірів: шкода дарувати людям таке лайно.

Ми вертаємося назад: у порожню кімнату, потім у кімнату з полицями, потім ліземо в іншу «тролячу нору». Ця кімната схожа на офіс, тільки без комп’ютерів. Покинули її поспіхом: враження таке, наче всіх працівників раптом запустили в космос абощо. Двадцять столів у чотири ряди. На деяких досі лежать ручки, на всіх — величезні календарі. На всіх календарях — лютий 1986 року. Бен штовхає оббитий тканиною стілець, і той починає обертатися. Біля одного столу стоїть хистка пірамідка з липких листочків з рекламою «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». У відкритих коробках лежать стоси роздруківок зі старовинного матричного принтера: видатки і прибутки «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». На одному зі столів хтось побудував одноповерховий картковий будиночок з рекламних брошур. Я розгортаю їх в надії, що це чергова підказка, але ні.

Радар порпається в паперах, потім шепоче:

— Все 1986 року.

Я починаю нишпорити по шухлядах. Знаходжу ватяні палички і шпильки для краватки. Коробки з олівцями й ручками по дванадцять у кожній: тонкий картон і старомодні шрифти і дизайн. Хусточки. Пара рукавичок для гольфу.

— Хлопці, ви бачите тут щось таке, — запитую я, — з чого було б ясно, що тут хтось був бодай за останні двадцять років?

— Тільки «тролячі нори», — каже Бен. Тут, як у склепі, все вкрито пилом.

— Навіщо вона тоді нас послала сюди? — запитує Радар. Починається обговорення.