Читать «Паперові міста» онлайн - страница 54

Джон Грін

Я взяв із собою «Листя трави», поклав книжку на коліна і знову заходився перечитувати підкреслені рядки в «Пісні про себе», поки містер Хімінес писав щось на дошці. Прямих указівок на Нью-Йорк я не побачив. За кілька хвилин я передав збірку Радарові, він трохи прочитав і написав у найближчому до мене куточку зошита: «Зелені підкреслення повинні щось означати. Може, вона хоче, щоб ти відчинив двері свого розуму?» Я знизав плечима і відказав: «А може, просто читала вірш у два різні дні з двома різними маркерами».

За кілька секунд я подивився на годинника — всього тридцять сьомий раз за цей урок — і побачив за дверима Бена, який, тримаючи в руці дозвіл піти з уроків раніше, спастично пританцьовував джигу.

Коли дзвоник погукав мене на обід, я кинувся до своєї шафки, але Бен примудрився випередити мене й уже розмовляв з Лейсі Пембертон. Він стояв біля неї, трохи похиливши плечі, щоб дивитися просто в обличчя. Навіть у мене часом від розмови з Беном починався напад клаустрофобії, а я ж не палка дівчина.

— Гей, товариство, — наблизився я.

— Гей, — відгукнулася Лейсі, скориставшись нагодою зробити крок назад. — Бен розповів мені, як ідуть справи з Марго. В її кімнату ніхто ніколи взагалі не заходив. Вона казала, що батьки не дозволяють їй гостей запрошувати.

— Серйозно?

Лейсі кивнула.

— Ти знала, що у Марго тисяча платівок?

— Ні, мені Бен щойно сказав! Марго про музику ніколи не говорила. Ну, тобто вона коментувала, коли по радіо щось цікаве крутили, наприклад. Але в цілому — ні. Вона така дивна!

Я знизав плечима. Може, Марго і дивна, а може, це ми всі дивні. Лейсі не замовкала.

— Ми саме говорили про те, що Волт Вітмен з Нью-Йорка.

— В «Омніпедії» написано, що і Вуді Гатрі там досить довго прожив, — додав Бен.

Я кивнув.

— Чудово уявляю її в Нью-Йорку. Але думаю, треба шукати наступну підказку. Не може ж усе кінчатися на книжці. У цих підкресленнях, може, шифр якийсь абощо.

— Можна я під час обіду почитаю?

— Ага, — погодився я. — А можна відксерити в бібліотеці.

— Нє-а, я просто почитаю. Я на поезії не розуміюся. До того ж у мене там, у Нью-Йоркському університеті, сестра двоюрідна вчиться, я послала їй оголошення, щоб вона роздрукувала й розклеїла в музичних крамницях. Я розумію, звісно, що їх там до біса, але все-таки.

— Добра ідея.

Вони пішли до їдальні, я теж.

— Слухай, — запитав Бен у Лейсі,— а сукня у тебе якого кольору?

— Ну, така собі сапфірова, а що?

— Хочу бути впевнений, що мій смокінг підійде, — пояснив він.

Я вперше бачив, щоб Бен так кумедно-дурнувато усміхався, а це багато про що свідчить, бо він і так кумедно-дурненький.

— Добре, — кивнула Лейсі,— тільки щоб ми не були як інкубаторські. Може, тобі все ж таки класиці віддати перевагу: чорний смокінг і чорна камізелька?

— Пояс, думаєш, не треба?

— Ну, можна, тільки не з велетенськими брижами, розумієш?