Читать «Паперові міста» онлайн - страница 53
Джон Грін
— Тієї ночі, з рибою? Яку ви поклали в мою тачку? І Бецці в шафу? І Джейсу у вікно вкинули?
Я знай дивився на неї. Не знав, що сказати. Можна прожити довге і повне пригод життя, і Лейсі Пембертон з тобою навіть не заговорить, та коли це таки відбувається, бовкнути дурню теж не дуже хочеться. Тож за мене відказав Бен.
— Авжеж, вони разом тої ночі тусувалися, — мовив він так, ніби ми з нею були ліпші друзі.
— Вона розгнівалася на мене? — за кілька секунд запитала Лейсі. Вона стояла, опустивши погляд, я навіть бачив її коричневі тіні.
— Що?
Вона заговорила тихо, голос ледве помітно тріснув, і Лейсі Пембертон раптом стала не Лейсі Пембертон. А просто… ну, людиною.
— Вона… як це сказати… за щось на мене образилася?
Мені знову довелося замислитися, як же краще відповісти.
— Е-е-е, їй трішки не сподобалося, що ти не сказала їй про Джейса й Бекку. Але ж ти знаєш Марго. Вона скоро все забуде.
Лейсі розвернулася і пішла коридором. Ми з Беном так і лишилися стояти, але за хвилю вона стишила ходу. Вона хотіла, щоб ми її наздогнали. Бен мене підштовхнув, і ми рушили за нею.
— Я про Джейса з Беккою навіть
— Це добре, — відказав я.
— Так, але ж уже десь чотири дні минуло. Майже рекорд навіть для неї. От халепа, розумієш — Крейг знав, а я ні. Мене це так розлютило, що я з ним порвала, і тепер у мене й пари на бал немає, і найкраща подруга кудись щезла, може, вона нині в Нью-Йорку абощо і думає про мене таке, чого б я НІЗАЩО не зробила.
Я метнув погляд на Бена. Бен метнув погляд на мене.
— Мені треба на урок, — сказав я. — А чому ти кажеш, що вона в Нью-Йорку?
— Просто вона за два днів до того, як втекла, казала Джейсу, що в Америці є тільки одне місце, де нормальна людина може жити бодай напівнормальним життям, — і це Нью-Йорк. Хоча, може, вона це просто так бовкнула. Не знаю.
— Гаразд, я побіжу, — мовив я.
Я знав, що Бену нізащо не переконати Лейсі, щоб вона пішла з ним на бал, але він заслужив бодай на шанс це спробувати. Я побіг до своєї шафки, на шляху мені трапився Радар, і я на ходу скуйовдив йому чуба. Він розмовляв з Анжелою і якоюсь першокурсницею з оркестру.
— Це не мені треба казати спасибі, а К., — сказав він, і вона гукнула:
— Дякую за двісті доларів!
Я, не озираючись, гукнув у відповідь:
— Ти не мені, ти Марго Рот Шпігельман дякуй!
Адже це вона дала мені необхідне знаряддя.
Я дістав з шафки зошит з початків аналізу, та так і лишився стояти, навіть потому як продзвенів другий дзвоник; я стирчав посеред коридору, а повз мене бігли хлопці, я почувався роздільною смугою на шосе. Хтось іще подякував мені за двісті доларів. Я усміхнувся у відповідь. Тепер школа здавалася моєю — у мене за всі минулі роки не було такого відчуття. Ми відновили справедливість для школярів з оркестру, які втратили свої байки. Зі мною заговорила Лейсі Пембертон. А Чак Парсон мене перепросив.
Я так добре знав ці стіни — і тепер у мене почало виникати відчуття, що й вони мене знають. Продзвенів і третій дзвоник, а я все стояв. І тільки за хвилю я все ж таки пішов на урок і встиг сісти за парту, тільки-тільки пан Хімінес розпочав свою чергову нескінченну лекцію.