Читать «Паперові міста» онлайн - страница 52

Зривайте замки з дверей! Зривайте і двері з одвірків!

Майже всю другу половину дня я намагався розгадати сенс цієї цитати, думаючи, що Марго, може, хоче, щоб я перестав бути таким чемним хлопчиною і почав бешкетувати. Ще я по кілька разів прочитав підкреслене синім:

Не пізнаєш ти більше явищ через другі чи треті руки… не глянеш уже очима мерців… не дадуть тобі більше поживи книжкові примари… Пускаюсь у вічну мандрівку… Все рухається вперед і вперед… ніщо не гине, Померти — це зовсім не так, як уявлялося, це щастя. Як не знає про це ніхто на світі, я задоволений, І як знають про це усі та кожен, я задоволений.

Підкреслені були й останні строфи «Пісні про себе».

Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами. Навряд чи пізнаєш мене і чого я хочу, Та я все одно даруватиму тобі здоров’я, Я промию й покріплю кров твою. Як не вдасться одразу піймати мене, не падай духом, Як не знайдеш в одному місці, шукай в іншому, Десь я зупинився і чекаю на тебе.

Цілі вихідні були присвячені читанню, намаганню розгледіти Марго в залишених для мене рядках вірша. Вони нікуди не могли мене привести, але я все одно міркував над ними, бо не хотів її розчарувати. Марго хотіла, щоб я змотав залишену нею нитку в клубок, пройшов по сліду з хлібних крихт — і нарешті вперся в неї.

5

У понеділок вранці сталося дещо надзвичайне. Я запізнився — це було нормально, мама відвезла мене в школу — це теж було нормально, потім я хвилину побалакав з хлопцями, але і це було нормально, після чого ми з Беном зібралися йти на урок — теж як зазвичай. Та щойно ми відчинили сталеві двері репетиційної, на обличчі Бена з’явилася суміш радості й жаху, наче фокусник вибрав його з натовпу, щоб розпиляти навпіл на очах у публіки. Я простежив за його поглядом.

Джинсова міні-спідниця. Біла футболка. Глибокий овальний викот. Неймовірно смаглява шкіра. Такі ноги, що тільки про ноги й думаєш. Ідеальні завиті каштанові кучері. Значок з написом: «Мене на королеву балу». Лейсі Пембертон. І вона йшла до нас. До репетиційної.

— Лейсі Пембертон, — прошепотів Бен, хоча вона була всього за три кроки і не могла його не почути — навіть соромливо всміхнулася, коли прозвучало її ім’я.

— Квентине, — сказала вона.

Мене здивувало, що вона взагалі в курсі, як мене звати. Вона кивнула, запрошуючи мене за собою, і я пішов — повз репетиційну, до ряду шафок. Бен не відставав.

— Привіт, Лейсі,— сказав я, коли вона зупинилася. Я відчув запах її парфумів — я пам’ятав цей запах ще з її бездоріжника, і згадалося, як чвакнув сом, коли ми відпустили сидіння.

— Кажуть, ти був з Марго.

Я мовчки дивився на неї.