Читать «Паперові міста» онлайн - страница 45
Джон Грін
Батько Марго звернувся до моєї мами.
— Ми навчання в коледжі з радістю оплатимо, але з цією… цієї дурістю ми миритися не можемо. Конні, їй уже вісімнадцять років! А вона й досі така егоцентрична! Їй час би навчитися оцінювати наслідки своїх учинків.
Мама зняла руки з плечей пані Шпігельман.
— Я наполягаю, що ваші дії повинні бути продиктовані
— Конні, це не твоя дочка. Вона не об тебе останні десять років ноги витирала, як об килимок. Нам треба і про другу дитину подбати.
— Та й про себе теж, — додав її чоловік. Потім він подивився на мене. — Квентине, мені дуже прикро, що вона і тебе в свої маленькі ігри втягнути намагалася. Уявляєш, як… як нам ніяково. Ти чудовий хлопець, а вона… ну…
Я відштовхнувся від стіни і випростався. Я трохи знав батьків Марго, але досі вони так ницо не поводилися. Охоче вірю, що в середу вони її дістали. Я подивився на детектива. Він перегортав папери в течці.
— Раніше вона завжди залишала слід із хлібних крихт, правда ж?
— Підказки, — підводячись, сказав пан Шпігельман.
Детектив поклав течку на стіл, і батько Марго схилився над нею разом з ним.
— Підказки були завжди, — повторив він. — Перш ніж утекти в Міссісіпі, вона їла суп з вермішеллю у вигляді літер і залишила в тарілці чотири літери: М, І, С, П. Зрозумівши, що ми її повідомлення не розгадали, Марго дуже розчарувалася, хоча, коли вона врешті повернулася, я їй сказав: «І як ми тебе могли знайти за єдиним словом „Міссісіпі“? Це великий штат, Марго!»
Детектив відкашлявся:
— А коли вона вночі пішла у «Світ Диснея», то залишила на своєму ліжку Мінні-Маус?
— Так, — погодилася її мати. — Підказки були. Дурнуваті. Їх неможливо розгадати і
Детектив звів очі.
— Ми, звісно, зробимо все, що нам до снаги, але ми не в змозі змусити її повернутися додому. Гадаю, вам не слід очікувати, що ваша дочка з’явиться в найближчому майбутньому.
— Я вже й не хочу бачити її у себе вдома, — пані Шпігельман притулила до очей хусточку, хоча тремтливим від сліз її голос назвати було важко. — Знаю, що це звучить жахливо, але це правда.
— Деббі,— мовила мама своїм психоаналітичним голосом.
Пані Шпігельман хитнула головою — ледве помітно.
— Що ми можемо вдіяти? Ми повідомили детектива. Написали заяву. Вона вже доросла, Конні.
— Але вона — член родини, хоч і доросла, — спокійно сказала мама.
— Та облиш, Конні. Ти вважаєш ненормальною мою радість з приводу того, що вона ушилася? Звісно, це ненормально. А звідки взялася ця ненормальність, як не від неї! Як шукати людину, яка заявляє, що ви мене не знайдете, але водночас залишає підказки, які ні про що нам не говорять, і постійно тікає?
Мої батьки перезирнулися, а потім до мене звернувся детектив:
— Синку, ми можемо поговорити наодинці?
Я кивнув. Ми пішли в спальню батьків, він сів у крісло, а я — на краєчок їхнього ліжка.
— Хлопче, — почав він, умостившись у кріслі,— дозволь мені дати тобі пораду: ніколи не працюй на уряд. Тому що робота на уряд передбачає роботу на людей. А працюючи на людей, хоч-не-хоч доводиться з ними спілкуватися, навіть з такими, як Шпігельмани.