Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 52

Алма понад усе мріяла мати більше часу на вивчення рослин. У неї були чудернацькі фантазії. Їй уявлялось, як вона служить у природничому війську й живе у бараках, де на світанку прокидається від звуку мисливського ріжка й, вбрана в однострій, марширує разом з іншими юними природознавцями до праці в лісі, біля річки, в лабораторії. Іншим разом Алма фантазувала, начебто мешкає у такому собі ботанічному монастирі, у товаристві ботаніків, які так само захоплюються систематикою, як і вона, й, не втручаючись у дослідження одне одного, діляться між собою найцікавішими відкриттями, їй підійшла б навіть ботанічна в’язниця! (Алма не здогадувалася, що в світі справді існують такі притулки, де вчені скніють у чотирьох стінах, і що називаються вони «університетами». Але 1810 року маленькі дівчатка не мріяли про університети. Навіть якщо ними опікувалася Беатрікс Віттекер).

Алмі подобалося наполегливо працювати. А от п’ятниць вона терпіти не могла. Обтяжливі заняття малюванням, танцями, музикою дратували її, забирали час, який можна було присвятити тому, що її справді цікавило. Алма не вміла зграбно рухатися. Не могла відрізнити одне відоме полотно від іншого, а коли малювала обличчя, то персонажі її картин виглядали як не наляканими до смерті, то вже мертвими. Музичних здібностей у неї теж не було, тож коли Алмі виповнилося одинадцять, батько сказав більше не мучити її грою на фортепіано. Пруденс, навпаки, була в усіх цих заняттях неперевершена. Крім того, вона вміла бездоганно шити й з майстерною вишуканістю подавати чай і мала ще з десяток талантів, які дратували її сестру. Щоп’ятниці Алму переповнювали найчорніші, найзаздрісніші думки про Пруденс. У ті дні вона, скажімо, думала — і то не жартома — що залюбки обміняла б знання однієї з мов (будь-якої, крім грецької!) на просте вміння так гарно складати конверт, як це вдається Пруденс.

Всупереч — а, може, й завдяки — цьому Алма насолоджувалася заняттями, в яких перевершувала сестру, а одними з оказій, коли її перевага ставала особливо помітна, були славнозвісні вечері в маєтку Віттекерів, надто в розпалі напружених дискусій. З віком Алма почала висловлюватися щораз сміливіше, точніше, переконливіше. Пруденс, натомість, так і не навчилася впевнено триматися за столом. Вона переважно мовчала, виконуючи роль милої, але пустої окраси товариства, заповнюючи простір між гостями, не додаючи до бесіди нічого, крім своєї краси. До певної міри це робило Пруденс корисною. Її можна було посадити поруч із ким завгодно — вона ніколи не скаржилася. Сердешне дівча не раз садовили між двома найзануднішими, найглухішими старими професорами — ходячими мавзолеями — які длубалися в зубах виделками й засинали над тарілкою, стиха похропуючи в розпалі найгарячіших полемік. Пруденс ніколи не заперечувала й не просила про дотепніших співрозмовників. Здавалося, їй узагалі було байдуже, хто біля неї сидить: її постава й вираз лиця ніколи не змінювалися.