Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 245

— Природа всіх речей, — пробурмотіла Алма.

— Так, так, — підтакнув преподобний Веллс.

Алма сумнівалася, що він її почув.

— Гілки банана — такі, як ця, сестро Віттекер — також нібито символізують людське тіло. Через їхню форму їх використовують як жести примирення, жести людяності, так би мовити. Якщо хочете показати, що ви здаєтесь чи готові піти на компроміс, просто киньте таку гілку на землю під ноги своїм ворогам. Добре, що я дізнався про це відразу, коли приїхав на Таїті! Я кидав гілки банана в усі боки, аби мене не вбили й не з’їли!

— А що, вас справді могли вбити й з’їсти? — запитала Алма.

— Скоріш за все, ні, але місіонери завжди такого бояться. Чули один дотепний жарт про місіонерів? Якщо канібал з’їсть місіонера й перетравить його, а тоді помре, то чи воскресне перетравлене тіло місіонера в день Страшного суду? А якщо ні, то як святий Петро знатиме, які частини його тіла відправляти до раю, а які — до пекла? Ха-ха-ха!

— А містер Пайк говорив з вами про те, що ви мені тільки що розповіли? — запитала Алма, слухаючи його жарт упіввуха. — Про те, що боги надали рослинам певну форму, щоб підказати, як людина може з них скористатися?

— Ми з містером Пайком багато про що говорили, сестро Віттекер!

Алма не знала, як розпитати його детальніше, не видавши при цьому себе. Чому батьковий робітник мав би аж так її цікавити? Вона не хотіла викликати підозри. Але який дивний чоловік той преподобний Веллс! Щирий і водночас скритний. Коли заходила мова про Емброза, Алма пильно вдивлялася в його обличчя, шукаючи там якихось натяків, але воно завжди залишалось непроникним. Преподобний Веллс дивився на світ із одним і тим самим незворушним виразом. Його настрій не змінювався за жодних обставин. Він був постійний, як маяк. Щирість його була така абсолютна й бездоганна, наче маска.

Нарешті вони дійшли до кладовища з невисокими вибіленими на сонці надгробками, подекуди вирізьбленими в формі хреста. Преподобний Веллс відразу провів Алму до Емброзової могили — доглянутої й позначеної невеликим каменем. Вона була розташована в гарному місці, звідки виднілася ціла затока Матаваї і прозоре, безкрає море. Алма боялася, що, побачивши могилу, не зможе стримати емоцій, але вона, навпаки, почувалась спокійно, ба навіть відсторонено. Присутність Емброза тут не відчувалась. Не може бути, щоб він лежав під цим каменем. Алмі згадалось, як він любив простягнутися на траві, випроставши свої довгі ноги, й розповідати їй про чудеса й таємниці, доки вона вивчала свій мох. Їй здавалося, що він не тут, що він живе у Філадельфії, у її спогадах. Вона не могла уявити, як його кості гниють під її ногами. Емброзові не було місця в землі — він належав повітрю. Навіть за життя в ньому не було майже нічого земного. Тож як він міг лежати в землі після смерті?