Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 229

— Так, преподобний Веллсе, — тільки й сказала вона.

Неймовірно, але той і не думав зупинятися:

— Крім того, я полюбив містера Пайка як свого найдорожчого друга. Ви не можете собі уявити, як приємно мати такого розумного співбесідника в такій глушині. Повірте мені: я б пройшов з десяток миль, щоб ще раз побачити його лице або по-дружньому потиснути йому руку, якби ж це було можливо — але такого чуда не станеться, бо містера Пайка забрали до раю, а ми, міс Віттекер, залишилися тут самі.

— Так, преподобний Веллсе, — повторила Алма.

Що їй ще було казати?

— Можете кликати мене братом Веллсом, — сказав він. — А ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас сестрою Віттекер?

— Звісно, що ні, брате Веллс, — відповіла вона.

— А тепер можете приєднатися до нас для вечірньої молитви, сестро Віттекер. Бачите, ми трохи поспішаємо. Сьогодні почнемо трохи пізніше, ніж завжди, бо я цілий день був серед коралів і трохи загаявся.

Ах, серед коралів, подумала Алма. Ну звісно! Він цілий день був у морі, в кораловому саду!

— Дякую, — сказала Алма.

Вона знову глянула на свої валізи й завагалась.

— А де б я могла залишити свої речі, щоб вони нікуди не зникли? У своєму листі, брате Веллс, я питала вас, чи не могла б я на якийсь час замешкати в вашому селищі. Розумієте, я вивчаю мох і хотіла б оглянути острів…

Вона замовкла, збентежена ясним поглядом блакитних очей свого співрозмовника.

— Звичайно! — сказав він.

Алма чекала, що він ще щось скаже, але той мовчав. Це ж треба, він навіть нічого не запитав! Її поява анітрохи його не здивувала — так ніби вони ще десять років тому запланували собі цю зустріч.

— У мене достатньо грошей, — невпевнено додала Алма, — щоб заплатити місії за житло…

— Звичайно! — знову прощебетав преподобний Веллс.

— Я ще не вирішила, чи надовго тут залишусь… Але старатимусь вам не надокучати… Мені нічого особливо не треба…

Алма знову замовкла. Вона відповідала на запитання, яких він їй не ставив. Пізніше Алма побачила, що преподобний Веллс ніколи нікого ні про що не питав, але в ту мить їй це здавалося незвичним.

— Звичайно! — втретє вигукнув він. — А тепер ходімо разом з нами на вечірню молитву, сестро Віттекер.

— Звичайно, — повторила вона, змирившись.

Він повів її геть від її багажу — геть від усього, що вона мала в житті й що було цінне для неї, — і рушив широким кроком до церкви. Вона не мала іншого виходу, як піти слідом за ним.

Каплиця мала щонайбільше двадцять футів завдовжки. Всередині стояли шереги простих лавок, стіни були побілені й чисті. Чотири ліхтарі з китовим жиром підтримували в приміщенні напівморок. Алма нарахувала вісімнадцятьох вірян — усі тутешні таїтянці. Одинадцятеро жінок і семеро чоловіків. Алма роздивилась обличчя всіх чоловіків, скільки мала змоги (вона не хотіла видатися неввічливою). Хлопця з Емброзових малюнків серед них не було. Чоловіки були вбрані в звичайні штани європейського крою і сорочки, а жінки мали на собі такі ж самі довгі вільні сукні, що їх Алма бачила всюди, відколи зійшла на берег. Більшість жінок була в капелюшках, тільки одна — Алма впізнала в ній сувору пані, яка відігнала від неї малих бешкетників — мала на собі солом’яний бриль з широкими крисами, оздоблений вигадливим букетиком свіжозрізаних квітів.