Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 218

Вона вперше пошкодувала, що наважилась на цю мандрівку.

Другого дня після Різдва гарячка забрала життя одного з моряків. Чоловіка замотали в парусину, поклали всередину гарматне ядро й обережно спустили в воду. Його смерть, схоже, нікого не засмутила — речі покійного моряки розділили між собою. Ввечері здавалось, що його взагалі ніколи не було на світі. Алма уявила, як моряки ділять її пожитки. Що б вони подумали про Емброзові малюнки? Хтозна. Може, такий скарб содомітської чуттєвості став би цінною знахідкою для котрогось із них. У плавання вирушали різні люди. Їй це було добре відомо.

Алма одужала. Погожий вітер доправив їх до Ріо-де-Жанейро, де Алма побачила португальські кораблі з невільниками, які пливли на північ, на Кубу. Бачила прекрасні пляжі, де рибалки ризикували своїм життям на плотах, не міцніших за дах курника. І віялові пальми, більші за всіх своїх родичів у оранжереях Білого Акру — їй до болю хотілося показати їх Емброзу. Вона не могла викинути його з голови. Цікаво, чи бачив він ті пальми, коли пропливав тут?

Щоб відволіктися, Алма годинами невтомно кружляла містом. Вона бачила жінок, які не носили капелюшків і, йдучи по вулиці, курили сигари. Бачила втікачів, торговців, брудних креолів і поштивих негрів, напівдикунів й елегантних квартеронів. Їй стрічалися чоловіки, які продавали як харч папуг і ящірок. Алма смакувала апельсинами, лимонами й лаймами. Так наїлася манго — пригостивши кількома плодами Малюка Ніка — що її аж посипало. Алма побувала на кінських перегонах і танцювальних виставах. Вона замешкала в готелі, яким управляло подружжя з різним кольором шкіри — така пара їй ще ніколи не траплялась. (Жінка — приязна, здібна негритянка, в якої все горіло в руках; чоловік — старий і білошкірий — байдикував.) Не минало й дня, щоб вона не бачила, як вулицями Ріо гнали невільників, пропонуючи закутих у кайдани людей на продаж. Для Алми те видовище було нестерпне. Їй ставало гидко й соромно за те, що вона роками не помічала цього мерзенного явища.

Незабаром корабель знову відчалив, узявши курс на мис Горн. Коли вони наблизились до мису, настали такі несподівані для тієї пори холоди, що Алма — й так загорнута в кілька прошарків фланелі й вовни — начепила на себе ще й чоловіче пальто й позичила російську шапку-вушанку. Закутану, її важко було відрізнити від чоловіків на палубі. Вона побачила гори на Вогняній Землі, але через люту негоду судно не могло пристати до суші. Після того, як вони обійшли мис, настали п’ятнадцять нещасливих днів. Капітан наполягав на тому, щоб вітрила не спускати, й Алма уявлення не мала, як мачти витримали таку напругу. Корабель нахилявся то на один бік, то на інший. «Елліот» немовби кричав від болю — бідолашне дерев’яне суденце немилосердно били й шмагали хвилі.