Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 203

Генрі Віттекер був при смерті. Чоловіка, якому сповнилося дев’яносто один, це не мало б дивувати, але Генрі його слабкість вразила й розлютила. Він багато місяців не вставав з постелі й ледве міг набрати повні груди повітря, але долі своїй вірити відмовлявся. Знесилений і змарнілий, він лежав, прикутий до ліжка, й гарячково блукав очима по кімнаті, наче шукаючи виходу. Здавалося, що Генрі силкується знайти, кого залякати, підкупити чи вмовити залишити його в живих. Він не міг повірити, що звідси не виберешся. Його охопив жах.

І що той жах сильнішав, то немилосерднішим тираном ставав Генрі зі своїми бідолашними доглядальницями. Він хотів, щоб йому безперестанку терли ноги, і вимагав — через страх задихнутися від запалення легень — вимагав, щоб йому високо підняли узголів’я. Спав без подушок, боячись, що втоне в них уві сні. З кожним днем, навіть втрачаючи сили, він ставав щораз агресивніший.

— Та в такому розгардіяші хіба худобі спати! — кричав він навздогін поблідлому, наляканому дівчаті, яке тут же бігло геть з його кімнати.

Алма дивувалася, звідки в нього беруться сили гаркати мов пес на прив'язі, якщо з кожним днем він марнів усе більше. Генрі був упертий, але його боротьба захоплювала, в його небажанні спокійно вмерти було щось королівське.

Він став легкий як пір'їнка. Його тіло перетворилося на старий конверт з довгими, гострими кістками, увесь вкритий болячками. Він не міг їсти нічого, крім яловичого бульйону, і то небагато. Та попри все голос Генрі, схоже, й не думав його покидати. До певної міри, це було прикро.

Своїм голосом Генрі завдавав чимало страждань добросердим служницями і доглядальницям, які піклувалися про нього, — як мужній англійський моряк, який тонув разом зі своїм кораблем, він горланив непристойних пісень, мовби збираючись з духом перед обличчям неминучої долі.

Смерть намагалася затягнути його на дно, але він відспівувався від неї.

— Був би радий всяк моряк засадить їй так і сяк!

— На сьогодні все, Кейт, дякую, — казала Алма молоденькій доглядальниці, якій не пощастило сидіти того дня біля Генрі, й проводила її до дверей, а Генрі репетував їй навздогін:

— Стара Кейт у Ліверпуль привезла своїх дівуль!

Генрі ніколи не поводився пристойно, а тепер йому взагалі було начхати. Він говорив усе, що хотів, — і, може, думала Алма, навіть більше, ніж йому хотілося. Був жахливо нестриманий. Горлопанив про гроші, про зірвані домовленості. Він звинувачував і провокував, нападав і захищався. Генрі навіть воював з мертвими. Він сперечався з сером Джозефом Бенксом, знову намагаючись його вмовити вирощувати цинхону в Гімалаях. Лаявся з давно покійним тестем:

— Я покажу тобі, ти, стара голландська свиня, яким багачем я стану!

Обзивав свого давно покійного батька холуєм і лизоблюдом. Вимагав, щоб до нього покликали Беатрікс і щоб та сиділа коло нього й принесла йому сидру. Де його жінка? Нащо така комусь здалася, якщо вона не доглядає за хворим? Одного дня він подивився просто в очі в Алмі й сказав:

— Думаєш, я не знаю, ким був той твій чоловік?