Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 198

Алма вирішила уникнути цієї пастки й не говорити, добре перед тим не подумавши. Отож вони ще хвилини зо дві простояли в тиші. Алма не витримала. Знову заговорила:

— Бачу, ви тримаєте валізу мого покійного чоловіка. Напевно, ви були на Таїті й забрали її звідти? Ви приїхали повернути мені цю валізу?

Дік Єнсі далі мовчки стояв на місці.

Алма продовжувала:

— Якщо ви хочете запитати, чи хотіла б я забрати цю валізу, містере Єнсі, то я скажу вам — так, хотіла б. Дуже. У мого покійного чоловіка було мало речей, тому для мене було б за щастя отримати на згадку єдину річ, яку він вельми цінував.

Той далі мовчав. Невже він хоче почути від неї благання? Може, треба йому заплатити? Чи він хоче виміняти її на щось? А раптом — ця думка промайнула в голові, як облудна, несподівана блимавка — він з якоїсь причини вагається? Чи здатний він сумніватися? З Діком Єнсі ніколи не знаєш напевне. Його думки неможливо вгадати. Алму охопила нетерплячка й водночас страх.

— Боюсь, мушу наполягати на тому, містере Єнсі, — сказала вона, — щоб ви пояснили причину свого приїзду.

Дік Єнсі був не з тих людей, які щось комусь пояснюють. І Алма знала це краще за всіх. Він не марнував слів на всілякі нікчемні пояснення. Він узагалі не витрачав слів намарно. З самого малку Алма ніколи не чула, щоб він промовив більш як три слова поспіль. А того дня Діку Єнсі вистачило всього двох слів, які він процідив крізь зуби, рушивши до дверей і жбурнувши їй при цьому валізу.

— Спаліть її, — сказав він.

Цілу годину Алма сиділа наодинці в батьковому кабінеті, втупившись у валізу, мовби силкуючись роздивитись — через зношену, поплямовану сіллю шкіру — що ховається усередині. Чому, заради Бога, Єнсі це сказав? Навіщо він завдав собі клопоту привезти їй ту валізу з другого кінця світу — щоб її спалити? Якщо так, то чому він сам її не спалив? І чи треба їй спершу відчинити валізу й подивитися, що всередині, чи ні? Чому він так довго вагався, перед тим, як її віддати?

Розпитати його про все це, звісно, не було змоги: він давно поїхав геть. Дік Єнсі рухався з неймовірною швидкістю; тепер він уже міг бути на півдорозі до Аргентини. Та навіть якби він зостався в Білому Акрі, то б не відповів на жодне з її запитань. Вона це знала. Такі розмови не входили до послуг, що їх надавав Дік Єнсі. Зрозуміло було одне: перед нею — дорогоцінна валіза Емброза, а ще дилема, що з нею робити.

Алма вирішила забрати її до свого кабінету в возівні, щоб там спокійно подумати на самоті. Вона поставила валізу на канапу в кутку — там, де багато років тому з нею щебетала Ретта, де Емброз любив простягнутися, звісивши на землю довгі ноги, де Алма спала в похмурі місяці після його від’їзду. Вона оглянула валізу. Два фути заввишки, півтора фута завширшки, шість дюймів завглибшки — простий прямокутник із дешевої волової шкіри кольору меду. Подряпана, поплямована й непримітна. Ручка, напевно, не раз ламалася, бо її кілька разів обмотали дротом і шкіряними смужками. Металеві кутики поржавіли від морського повітря й часу. Над ручкою ледь виднілися викарбувані ініціали: «Е. П.». Два шкіряні ремені скріпляли валізу докупи, наче попруга, затягнута попід черевом коня.