Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 19

Поки Найвен ще був живий, він навчив Генрі дечого про хінне дерево. За його словами, року 1630-го єзуїтські місіонери в Перуанських Андах зауважили, що індіанці з племені квечуа п’ють гарячий чай, заварений з потовченої кори, щоб вилікувати жар і мороз, які проймають від пронизливого холоду на височині. Спостережливий ченець замислився, чи та гірка потовчена кора не може вилікувати, бува, й гарячку, що її викликає малярія, — недуга, якої в Перу зроду не існувало, але яка в Європі споконвіків косила і попів, і бідняків. Тож монах відправив трохи кори хінного дерева до Рима (того огидного малярійного болота) вкупі з настановами, як той порошок приймати. Сталося диво: цинхона справді зупинила руйнівну ходу малярії — і ніхто не міг збагнути, чому. Хай там як, але виглядало на те, що кора повністю долала малярію, і то без побічних впливів — хіба що хворий довший час не міг чути — але то невелика ціна за врятоване життя.

До початку XVIII століття перуанська — або ж єзуїтська — кора була найціннішим товаром, що його везли з Нового Світу до Старого. Один грам чистої єзуїтської кори коштував стільки ж, як грам срібла. То були ліки для багатіїв, але в Європі ними аж кишіло, і ніхто з них не хотів умерти від малярії. Коли єзуїтська кора вилікувала Людовіка XIV, ціни стрибнули ще вище. Якщо Венеція багатіла від торгівлі перцем, а Китай — від продажу чаю, то єзуїтам статки приносила кора перуанських дерев.

Тільки британці не квапилися визнавати чудодійну силу цинхони — здебільшого через власні упередження проти іспанців та папістів, а почасти тому, що й далі вважали за краще пускати недужим кров, замість давати їм чудернацькі порошки. До того ж добути з хінного дерева ліки було не так легко. Існувало мало не сімдесят видів дерева, і ніхто достеменно не знав, яка саме кора діє найсильніше. Доводилося сподіватись на чесність збирача кори — зазвичай індіанця за шість тисяч миль. Порошки, що їх лондонські аптекарі продавали як начебто «єзуїтську кору», потрапляли до країни через таємні бельгійські канали й були переважно нікудишніми підробками. Втім, кора врешті-решт привернула увагу сера Джозефа Бенкса, який захотів дізнатися про неї більше. І тепер таке ж саме бажання — що приховувало в собі тонкий натяк на можливі багатства — виникло і в Генрі, який щойно очолив власну експедицію.

Невдовзі Генрі вже пробирався углиб Перу як чоловік, якого підганяють у спину кінчиком багнета — тільки за багнет йому правила його жадоба. Перед смертю Росс Найвен дав Генрі три слушні поради про те, як мандрувати Південною Америкою, і юнак мудро їх дотримувався. Перша: ніколи не взувай черевиків. Загартуй свої стопи, доки ті не стануть схожі на стопи індіанців, і назавжди забудь про прілі обійми мокрої звіриної шкури. Друга: позбудься важкого вбрання. Одягайся легко, щоб звикнути, як індіанці, до холоду. Так ти будеш здоровіший. І третя: як індіанці, щодня купайся у річці.