Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 21

А ще він багато думав. Молодий чоловік на самоті в далеких лісах високо в горах має вдосталь часу на роздуми, тож Генрі вибудовував грандіозні теорії. Від покійного Росса Найвена він дізнався, що торгівля єзуїтською корою приносить Іспанії десятки мільйонів реалів на рік. Тоді чому сер Джозеф Бенкс хотів, щоб він усього лиш дослідив її, якщо вони могли б нею торгувати? І чому єзуїтську кору добувають лише в цьому закутку світу, куди годі дістатися? Генрі пам’ятав батькові слова про те, що людство споконвіку полювало за цінними рослинами перед тим, як їх вирощувати, і що полювати за деревом (як-от дертися за ним, проклятущим, на верхівки Анд) зовсім невигідно супроти того, якби його культивувати (себто навчитися вирощувати його деінде, у середовищі, що піддається керуванню). Він знав, що французи 1730-го року пробувати висадити цинхону в Європі, але зазнали невдачі, і тепер зрозуміло чому: вони знехтували висотою. У Долині Луари це дерево не виростиш. Цинхона потребувала високогірного, розрідженого повітря й вологого лісу — а у Франції таких місцин не було. І в Англії теж. Та й в Іспанії, раз на те пішло. Шкода. Підсоння до себе не привезеш.

Але за чотири роки роздумів ось що спало Генрі на думку: Індія. Генрі був готовий закластися, що цинхона ростиме й процвітатиме у холодних, вологих передгір’ях Гімалаїв — місці, де Генрі ніколи не був, але про яке чув від британських офіцерів у Макао. Ба більше: чому б не вирощувати це корисне, лікувальне дерево ближче до місцевостей, де спалахує малярія, ближче до місць, де воно направду потрібне? В Індії єзуїтська кора була на вагу золота — нею лікували лихоманки, які підточували здоров’я британським воякам і тамтешнім робітникам. Наразі ліки коштували надто дорого, щоб ними лікувати простих вояк і робітників, але ж все могло змінитися. У 1780-х, поки єзуїтська кора діставалася з Перу до європейських ринків, її ціна зростала на двісті відсотків, здебільшого через вартість перевезення. Настав час перестати полювати за цим деревом і почати вирощувати його задля прибутку ближче до місць, де його потребували. Генрі Віттекер, якому вже виповнилося двадцять чотири, вирішив, що найкраще за всіх це вдасться саме йому.

На початку 1785-го він покинув Перу, прихопивши не лише записки, розкішний гербарій і замотану в лляне полотно кору, а й голі кореневі живці й близько десяти тисяч насінин цинхони червоної. Ще він віз за собою кілька видів стручкового перцю і настурцій та декілька рідкісних фуксій. Але найціннішим скарбом був таємний згорток з насінням. Генрі два роки чекав, поки ті насінини проростуть, поки його найкращі дерева розквітнуть цвітом, якого не торкнувся мороз. Він цілий місяць висушував насіння на сонці, що дві години обертаючи його на другий бік, щоб не поцвіло, а вночі замотував його в полотно, щоб уберегти від роси. Знаючи, що насіння нечасто переживає плавання за океан (Бенксові, й тому не вдалося привезти додому насіння зі своїх мандрів з капітаном Куком), Генрі вирішив спробувати три способи пакування. Одну частину насінин він засипав піском, другу помістив у віск, а третю обклав сухим мохом. Кожну частину засунув у сечовий міхур бика, щоб захистити від вологи, а той прикрив від чужого ока вовною альпаки.