Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 176

Повернувшись до кімнати, вона побачила, що Емброз теж перевдягнувся у нічну сорочку — простого крою, льняна, вона сягала йому до гомілок. Одяг він акуратно склав на кріслі. І тепер стояв по другий бік ліжка. Дрож пробігла її тілом наче військо на конях. Емброз виглядав цілком спокійним. Він нічого не сказав про її нічну сорочку. Жестом показав їй на ліжко, вона залізла під ковдру. Він ліг з іншого боку — тепер вони лежали поруч посередині. Тієї ж миті Алма нажахано подумала, що ліжко замале для них двох. Вони з Емброзом такі високі. Як там помістяться їхні ноги? А руки? А що, як вона хвицне його уві сні? Що, як мимоволі штурхне його ліктем в око?

Вона повернулася на бік, він повернувся на бік, вони опинилися обличчям одне до одного.

— Скарб душі моєї, — сказав Емброз.

Він узяв її руку, підніс до вуст і поцілував, акурат коло кісточок пальців, як робив щовечора цілий місяць після їхніх заручин.

— Ти подарувала мені душевний спокій.

— Емброзе, — відповіла вона, зачарована звуком його імені, замилована його обличчям.

— Сила духу найясніше являється нам уві сні, — сказав він. — Наші душі спілкуватимуться на такій близькій відстані. Саме тут, разом, посеред нічної тиші ми нарешті звільнимося від тенет часу, простору, законів природи й фізики. У своїх снах ми блукатимемо світом так, як нам заманеться. Розмовлятимемо з мертвими, обертатимемося на тварин і предмети, мчатимемо крізь час. Ми забудемо про розум і скинемо окови з наших душ.

— Дякую, — не до ладу бовкнула вона.

Що ж іще відповісти на такі несподівані слова? Може, це такі залицяння? Може, так у них у Бостоні прийнято? Вона переживала, чи в неї приємний подих. У нього подих був свіжий. Краще б він погасив лампу. Він зараз же, мовби прочитавши її думки, простягнув руку й загасив світло. У темряві було ліпше, затишніше. Їй хотілося поплисти до нього. Вона відчувала, як він знову взяв її руку й притиснув до губ.

— На добраніч, дружино моя, — сказав він.

Але руки не відпустив. І за кілька секунд — вона зрозуміла це з його дихання — заснув.

Шлюбна ніч викликала в Алми чимало фантазій, сподівань і страхів, але про такий розвиток подій вона навіть подумати не могла.

Амброз мирно й спокійно спав біля неї, легко й довірливо стиснувши її руку, тоді як Алма лежала в темряві з широко розплющеними очима, відчуваючи, як довкола згущується тиша.

Сум’яття огорнуло її, наче масляниста, вогка плівка. Вона шукала пояснення цій дивовижі, перебираючи в голові одну теорію за іншою, так як робить учений, коли експеримент йде шкереберть.

Може, він зараз прокинеться, і вони продовжать — чи то пак почнуть — шлюбні розваги? Може, йому не сподобалася її нічна сорочка? Може, вона виглядала надто скромною? Чи надто нетерплячою? А, може, йому хотілося бачити на її місці ту мертву дівчину? Чи згадував він своє давно втрачене кохання з Фремінґема? А, може, перенервував? Був неготовий до подружніх обов’язків? Та всі ці пояснення видавалися безглуздими, особливо останнє. Алма зналася на тих справах достатньо, щоб знати, що неспроможність вступити в зносини з жінкою завдавала чоловікам найтяжчого сорому — проте Емброз зовсім не виглядав засоромленим. Він навіть не спробував вступити з нею у зносини. Навпаки — спокійно й мирно спав. Наче заможний міщанин у розкішному готелі. Як король, виснажений від полювання й турнірів. Емброз спав, як мусульманський принц, натішившись удосталь з десятком гарненьких наложниць. Спав, як дитя у затінку дерева.