Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 159

— Але чому б нашому Господу не бути ботаніком? — запитав Емброз. — Ким би, на твою думку, мало бути божество?

Алма всерйоз задумалася над його запитанням.

— Може, математиком, — вирішила вона. — Тим, хто пише і стирає. Множить і ділить. Бавиться з теоріями й новими розрахунками. Виправляє давні помилки. Як на мене, це було б логічніше.

— Але ті математики, яких я зустрічав, Алмо, мають не надто співчутливе серце й не леліють життя.

— Ну от, — сказала Алма. — Це чудово пояснило б те, чому людство страждає, а наші долі такі непередбачувані — адже Бог додає нас і віднімає, ділить і стирає.

— Оце так зловісна теорія! Я б не хотів, щоб ти так похмуро дивилася на життя. Загалом я, Алмо, досі помічаю в світі більше чудес, ніж страждань.

— Я знаю, — відповіла Алма, — і саме тому за тебе хвилююся. Ти — ідеаліст, а значить, тебе чекає неминуче розчарування й, може, навіть, душевні рани. Ти шукаєш вчення про милосердя й чудеса, в якому немає місця щоденним скорботам. Ти як той Вільям Пейлі, який стверджував, що досконалість кожного творіння у Всесвіті — це доказ Божої любові до нас. Пригадуєш слова Пейлі про те, що будова людського зап’ястя, досконало пристосована для того, щоб збирати їжу й творити красне мистецтво, — не що інше, як свідчення любові Господа до людини? Але ж зап’ястя чудово надається і до того, щоб замахнутися сокирою на сусіда. Де ж тут доказ любові? Крім того, через тебе я почуваюся жахливою скиглійкою — сиджу тут і перераховую свої нудні аргументи, бо не можу жити в тому осяйному місті на пагорбі, де мешкаєш ти.

Вони деякий час посиділи мовчки, а тоді Емброз запитав:

— Ми сваримося, Алмо?

Алма задумалася над його питанням.

— Можливо.

— Але навіщо нам сваритися?

— Пробач, Емброзе. Я втомилася.

— Ти втомилася, бо щоночі сидиш у бібліотеці, допитуючись відповідей у чоловіків, які вже сотні років як померли.

— Я все життя спілкуюся з такими чоловіками, Емброзе. Ще й зі старішими.

— І через те, що вони не відповідають на твої запитання, ти нападаєш на мене. Як же я можу дати тобі задовільну відповідь, Алмо, якщо тебе розчарували в стократ розумніші за мене люди?

Алма обхопила голову руками. Вона геть стомилася.

Емброз тим часом продовжував, але вже лагідніше.

— Уяви собі, що б ми могли пізнати, Алмо, якби звільнилися від суперечок.

Вона глянула на нього.

— Я не можу звільнитися від суперечок, Емброзе. Не забувай, що я донька Генрі Віттекера. Я з цим народилася. Суперечка була моєю першою нянькою. Я все життя ділю з нею одну постіль. Скажу тобі більше: я вірю в суперечку й навіть люблю її. Це найпевніший шлях до істини, єдиний надійний арбалет, який уражає стрілами забобонне мислення й недолугі аксіоми.

— А що коли все закінчується тим, що ти тонеш у словах, але не чуєш… — затнувся Емброз.

— Не чуєш чого?

— Одне одного, мабуть. Не слів, а думок. Духу. Якщо ти спитаєш мене, у що я вірю, я скажу тобі ось що: у повітрі довкола нас, Алмо, вирують невидимі сили притягання — електричні, магнетичні, вогненні й змістовні. Нас оточує всесвітнє співчуття. Прихований спосіб пізнання існує, я в цьому не сумніваюся, бо бачив його на власні очі. Коли я замолоду кинувся у вогонь, то побачив, що двері до скарбниці людського розуму рідко прочиняються навстіж. Коли ж ми відчиняємо їх, усе стає явним. Припинивши всякі суперечки й дискусії, що їх ведемо подумки й з іншими людьми, ми можемо почути й відповісти на справжні запитання. Це могутня рушійна сила. Книга природи, написана ані грекою, ані латиною. Сукупність магічних знань, що ними — як я завжди вважав і прагнув — можна ділитися з іншими.