Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 122

«У тому, щоб носити одяг із бавовни, вирощеної в Південній Кароліні, немає на перший позір нічого поганого, — цитував її слова автор статті, — але це не так, бо так до наших домівок проникає зло. Ми розбещуємо дітей, пригощаючи їх цукром, і вважаємо це невинною насолодою, але насолода ця стає гріхом, якщо цукор вирощений руками людей, яких тримають у невимовних злигоднях і муках. З цієї ж причини наша родина не п’є ані кави, ні чаю. Я закликаю всіх доброчесних філадельфійських християн вчинити так само. Якщо ми виступаємо проти рабства й водночас насолоджуємося його плодами, то ми не хто інші, як лицеміри, які чомусь гадають, що Господь поблажливо ставиться до нашого лицемірства».

Але Пруденс на цьому не зупинилася: «Ми з чоловіком мешкаємо по сусідству з родиною вільних негрів, до якої належать добрий і порядний чоловік на ім’я Джон Геррінґтон, його дружина Седі і трійко дітлахів. Вони бідують і ледве зводять кінці з кінцями. Ми пильнуємо за тим, щоб жити не багатше за них. Щоб наш дім не був розкішніший за їхній. Геррінґтони часто допомагають нам по господарству, а ми допомагаємо їм. Ми з Седі Геррінґтон обіруч вичищаємо піч. Мій чоловік разом з Джоном Геррінґтоном рубають дрова. Мої діти вчаться читати й лічити разом з дітьми Геррінґтонів. Вони частенько вечеряють з нами. Ми споживаємо ту ж їжу, що й вони, носимо такий самий одяг, що й вони. Взимку, коли Геррінґтони не мають чим обігріти дім, ми мерзнемо разом з ними. Нас зігріває думка про те, що нам нічого соромитися і що Христос вчинив би так само. В неділю ми ходимо на службу разом з Геррінґтонами — до їхньої скромної негритянської методистської церкви. У їхній церкві нема ніяких вигод — то чому наша церква мусить їх мати? Їхні діти часом не мають черевиків — то чому наші дітлахи мусять бути взуті?».

Тут уже Пруденс перехопила через край.

За наступні кілька днів у редакцію газети посипалися обурені відгуки від читачів. Деякі листи надійшли від нажаханих матерів («Донька Генрі Віттекера тримає своїх дітей босими!»), але більшість — від розлючених чоловіків («Якщо місіс Діксон любить чорношкірих африканців так сильно, як заявляє, то хай видасть свою найгарнішу білу донечку за чорнішого за чорне синка її сусідів — дуже хочеться на це подивитися!»).

Що ж до Алми, то її ця стаття роздратувала. У тому, як Пруденс розповідала про свій спосіб життя, Алма запідозрила легкий натяк на гордощі, ба навіть пиху. Не те щоб Пруденс була марнославна, як усі прості смертні (Алма ніколи не бачила, щоб та зазирала в дзеркало), вона поводилася пихато, але по-іншому — більш завуальовано, виставляючи напоказ свій аскетизм і жертовність.

Дивіться, як мало мені треба, натякала Пруденс.

Погляньте, яка я милосердна. Крім того, Алмі не сходило з думки ще одне: а може, темношкірі сусіди Пруденс — Геррінґтони — хотіли б одного вечора скуштувати щось інше, крім кукурудзяного хліба й патоки — чому б Діксонам просто не купити їм щось поїсти, замість і собі голодувати на знак безглуздої солідарності?