Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 120

— Артур Діксон? — Алма не витримала й повністю вимовила ім’я свого надокучливого колишнього вчителя. — Зі смолоскипами? Щось геть на нього не схоже.

— Прочитай сама і побачиш. Всі про це говорять. Кажуть, йому ще пощастило, що його не вигнали з університету. А твоя сестра, по-моєму, виступала на його захист.

Алма деякий час обдумувала почуте.

— Що ж, мене це трохи лякає, — нарешті визнала вона.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — повторив Джордж, втомлено провівши долонею по обличчі.

— Але мусимо шукати в собі терплячість і смирення… — знову, затинаючись, почала було Алма, але Джордж урвав її на півслові.

— Горопашна твоя сестра, — сказав він. — Ще й з купою дітлахів у хаті. Прошу тебе, Алмо, дай мені знати, якщо я можу якось допомогти твоїй сім’ї. Ти завжди була з нами така ласкава.

Розділ тринадцятий

Її горопашна сестра?

Що ж, може, й так… проте Алма не була в цьому певна.

Пруденс Віттекер Діксон не викликала до себе жалю — минув не один рік, а її далі неможливо було зрозуміти. Алма розмірковувала над цим наступного дня, розглядаючи свої колонії моху в Білому Акрі.

Родина Діксонів була таємницею за сімома замками! Ще один нещасливий шлюб. Пруденс і її колишній наставник були одружені двадцять п’ять років і народили шістьох дітлахів, однак Алма жодного разу не помітила між ними ані натяку на кохання, ніжність чи взаємне порозуміння. Ніколи не чула, щоб хтось із них сміявся. Мало коли бачила на їхніх обличчях усмішку. Вони навіть не злилися одне на одного. Чесно кажучи, Алма не помічала, щоб між ними промайнуло хоч якесь переживання. Що ж то за шлюб, у якому люди збавляють рік за роком у бепросвітній нудьзі?

Втім, довкола заміжжя її сестри завжди роїлося чимало запитань, починаючи від пекучої таємниці, через яку всі філадельфійські пліткарки багато років тому, коли Артур із Пруденс побралися, не могли спокійно спати: що сталося з посагом? Видаючи свою названу доньку заміж, Генрі Віттекер подарував їй щедру суму, але не було видно, щоб молодята витратити з неї хоча б пенні. Артур і Пруденс Діксон животіли як бідняки на його куцу університетську платню. Навіть не мали власної оселі. Та що там казати — вдома в них аж пробирало від холоду. Артур засуджував усякі розкоші, тому дім його був такий же холодний і блідий, як і його власна нудна й млява персона. Як голова сім'ї, він дотримувався засад стриманості, скромності, навчання й молитви, і Пруденс перейняла їх собі. З першого ж дня заміжжя Пруденс відмовилася від пишного вбрання й почала одягатися, мов квакерка: у шерсть, вовну й темні кольори, начіпляючи на голову незугарні капелюшки з козирком. На ній не було ніяких прикрас — ні брошки, ні годинника на ланцюжку, ні окрайчика мережива.

Построгішав не лише її гардероб. Харчувалася Пруденс так само скромно й невигадливо, як і вдягалася, — одним тільки кукурудзяним хлібом і патокою. Її ніколи не бачили з горнятком чаю чи лимонадом, не кажучи вже про келих вина. Коли в них народилися діти, Пруденс виховувала їх у тих же злиднях. Грушка, зірвана з поблизького дерева, була справжнім смаколиком для тих хлопчиків і дівчаток, яких навчили не заглядати на принадливіші делікатеси. Дітей Пруденс одягала так само, як і себе: в просте, акуратно залатане вбрання. Вона немов зумисно хотіла, щоб її діти виглядали голодранцями. А може, вони справді бідували, але ж на те не було причин.