Читать «Американський психопат» онлайн - страница 254

— Ні, не це, — похмуро каже він.

— Що ж… — Я нахиляюся вперед, читаю його ім’я. — …Абдулло, ти член клубу «М. К.»?

Таксист не відповідає. Я розгортаю «Пост» на фотографії мера в костюмі ананаса, знову загортаю і перемотую запис на вокмені. Я починаю рахувати про себе (один, два, три, чотири), не зводячи погляду з лічильника. Чому я не взяв із собою зранку пістолет? Бо не подумав, що він може знадобитись. Єдина моя зброя зараз — ніж, яким я скористався вчора.

— Ні, — каже водій знову. — Я десь бачив ваше обличчя.

Зрештою я роздратовано перепитую, намагаючись виглядати спокійним:

— Справді? Серйозно? От цікаво. Стежте за дорогою, Абдулло.

Довга страшна пауза, впродовж якої він дивиться на мене у дзеркало заднього огляду, і його зловісна посмішка тане. Обличчя порожнє. Він каже:

— Я знаю. Я знаю, хто ти, — і киває, стиснувши губи.

Радіо, яке передавало новини, він вимкнув. Повз нас проносяться будівлі, сіро-червона пляма, таксі обганяє інші таксі, небо змінює колір із синього на пурпуровий, потім — на чорний і знову на синій. На черговому світлофорі (ми мчимо просто на червоний) з іншого боку шосе ми минаємо нову крамницю «Д’Аґостіно», на розі, де раніше був «Марс», і це зворушує мене мало не до сліз, бо це щось знайоме, і мене охоплює страшенна ностальгія за цим супермаркетом, хоч я ніколи б туди не пішов. Я мало не перебиваю водія і не наказую йому зупинитися, випустити мене, залишити собі решту з десятки — ні, з двадцятки… але я не можу поворухнутися, бо він жене надто швидко, і тут втручається дещо неймовірне, сміхотворне, я чую, як він каже щось на зразок:

— Ти хлопець, який убив Соллі.

На його обличчі заціпенів рішучий вираз. Як завжди, все відбувається дуже швидко, хоча за відчуттями це випробування моєї витривалості.

Я опускаю окуляри і кажу таксисту їхати повільніше, перш ніж спитати:

— Можна дізнатися, хто така Саллі?

— Чоловіче, твоє обличчя на плакатах про розшук, — незворушно каже він.

— Здається, я хочу вийти тут, — хриплю я.

— То це ти, так? — він дивиться на мене, наче на гадюку.

Повз нас несеться інше таксі — порожнє, світло горить, швидкість вісімдесят миль, мінімум. Я нічого не кажу, тільки головою хитаю.

— Я запишу… — Я сковтую, тремчу, дістаю свій шкіряний записник та ручку «Монблан» із дипломата «Ботеґа Венета». — Запишу номер вашої ліцензії…

— Ти вбив Соллі, — каже він, достоту впізнавши мене, і, обриваючи будь-які можливі заперечення, гарчить: — Сучий-ти-син.

Біля доків він звертає з шосе і жене авто до краю безлюдної стоянки. І ось тепер, цієї миті, коли він минає напіврозвалену ржаву огорожу двічі й прямує до води, мені спадає на думку, що все, що треба зробити, — це вдягнути навушники, щоб більше не чути водія, але мої руки скрутило в кулаки, які я не можу розтиснути, мене паралізувало, я заручник у таксі, яке мчить до пункту призначення, відомого лише таксисту, який вочевидь обезумів, і він — знає. Вікна частково опущені, і я відчуваю, як прохолодне ранкове повітря висушує мус на шкірі голови. Я почуваюся голим, зненацька крихітним. У роті металевий присмак, що посилюється. Я уявляю зимову дорогу. Але одна думка мене втішає: я багатий, на відміну від мільйонів людей.