Читать «Американський психопат» онлайн - страница 255

— Ви, мабуть, з кимось мене переплутали, — говорю я.

Таксист зупиняє машину, розвертається до заднього сидіння. У нього в руці пістолет, марку я не впізнаю. Я витріщаюся на нього, збентежений вираз мого обличчя змінює щось інше.

— Годинник. «Ролекс», — просто каже він.

Я слухаю, мовчки, зіщулившись на сидінні. Він повторює:

— Годинник.

— Це якийсь розіграш? — питаю я.

— Вимітайся, — випльовує водій. — Вилізай з машини.

Я дивлюся крізь лобове скло, повз голову водія, на чайок, що низько літають над темною, бурхливою водою, відчиняю двері й виходжу з таксі, обережно, без різких рухів. День холодний. Мій віддих парує, вітер підхоплює пару й кружляє її.

— Годинник, гівнюче, — каже таксист, визираючи з вікна, пістолет цілиться мені в голову.

— Слухай, я не знаю, що, на твою думку, ти робиш, чи чого намагаєшся досягнути, чи на що, як ти думаєш, ти здатний. У мене ніколи не брали відбитків, у мене є алібі…

— Замовкни, — гарчить Абдулла, перебиваючи мене. — Просто заткни свою довбану пельку.

— Я невинний! — вкрай впевнено кричу я.

— Годинник. — Він зводить курок.

Я розстібаю свій «Ролекс», знімаю з зап’ястя, передаю йому.

— Гаманець, — показує дулом таксист. — Лише готівку.

Я безпорадно дістаю один зі своїх нових гаманців зі шкіри газелі й швидко змерзлими пальцями дістаю для нього готівку, там лише три сотні доларів, бо в мене не було часу зайти до банкомата перед сніданком. Гадаю, Соллі — той таксист, якого я вбив під час погоні минулої осені, хоч він і був вірменином. Певно, я міг вбити ще одного таксиста, може, я просто не пригадую цього випадку.

— Що ти будеш робити? — питаю я. — Хіба там нема якоїсь винагороди?

— Ні, винагороди нема, — буркоче водій, однією рукою гортає купюри, у другій — пістолет, що досі дивиться на мене.

— Звідки ти знаєш, що я не поскаржусь і в тебе не відберуть ліцензію? — питаю я, наставляючи на нього знайдений у кишені ніж, який виглядає так, наче його вмочили в миску, наповнену кров’ю й волоссям.

— Бо ти винен, — каже він. — Забери це від мене, — і показує пістолетом на брудний ніж.

— Звідки тобі знати, — сердито буркочу я.

— Окуляри, — Абдулла знову махає на мене пістолетом.

— Звідки ти знаєш, що я винний? — аж не віриться, що я так терпляче про це питаю.

— Дивись, що робиш, вилупку, — каже він. — Окуляри.

— Вони ж дорогі, — протестую я, потім зітхаю, усвідомивши свою помилку. — Тобто дешеві. Дуже дешеві. Просто… хіба грошей недостатньо?

— Окуляри. Віддай негайно, — гарчить таксист.

Я знімаю свої вайфарери і віддаю йому. Може, я і справді вбив того Соллі, хоч я і впевнений, що таксисти, яких я вбив останнім часом, були не американцями. Певно, я його вбив. Певно плакати «він у розшуку» справді висять… де таксі — що за місце, де збираються всі таксі? Як воно зветься? Водій приміряє окуляри, дивиться на себе в дзеркало заднього огляду. Тоді знімає їх, складає й кладе в кишеню куртки.