Читать «Американський психопат» онлайн - страница 252

— Та заради Бога. Чого б ще Евелін Річардз його покинула? Серйозно. Він навряд чи замовив би дівку з ескорту, не кажучи вже про… що, ти там казав, він з нею зробив? — Гарольд досі озирається по клубу і махає ще якійсь парі, піднявши келих шампанського. — О, так, на шматки порубав.

Кернс знову регоче, хоча зараз звучить так, наче він це робить з ввічливості.

— Тепер вибач, я справді мушу…

— Чекай. Стій, — вигукую я, дивлячись Кернсу в обличчя, переконавшись, що він мене слухає. — Ти наче не розумієш. Ти справді нічого з цього не розумієш. Я вбив його. Я зробив це, Кернсе. Я відрубав Овену його довбану голову. Я замучив десятки дівчат. Усе те кляте повідомлення на твоєму автовідповідачеві — правда.

Я виснажений, спокою нема, дивно, чому мені не стало легше від цього.

— Перепрошую, — каже він, намагаючись не звертати уваги на мій вибух. — Я справді мушу йти.

— Ні! — кричу я. — Кернсе, послухай мене. Слухай дуже-дуже уважно. Я-вбив-Пола-Овена-і-мені-сподобалося. Ще ясніше і не скажеш.

Від стресу я ковтаю слова.

— Але ж це неможливо, — каже Гарольд, перебиваючи мене. — І вже не смішно.

— І не мало бути смішно! — реву я. І додаю: — А чого це неможливо?

— Просто неможливо, — каже він і дивиться на мене стривожено.

— Чому? — волаю я, перекрикуючи музику, хоч потреби в цьому і нема. І додаю: — Покидьку ти клятий.

Гарольд витріщається на мене так, наче ми обидва під водою, і кричить у відповідь, дуже чітко:

— Тому що… я… вечеряв… з Полом Овеном… двічі… в Лондоні… десять днів тому.

Ми дивимось один на одного десь хвилину, я нарешті опановую себе настільки, щоб щось йому сказати, але моєму голосу бракує авторитету, і я навіть сам не впевнений, що вірю собі, коли просто кажу йому:

— Ні… не вечеряв.

Але виходить більше схоже на питання, не на твердження.

— Тепер, Дональдсоне, — Кернс знімає мою руку зі свого плеча. — Якщо вибачиш…

— О так, вибачу, — шкірюсь я. Тоді повертаюся до нашого столика, де вже сидять Джон Едмонтон та Пітер Біверз, і оглушую себе «Гальціоном», перш ніж відвезти Джин додому, до мене. Джин вбрана у щось від «Оскар де ла Рента». На Ніні Ґудріч була сукня з блискітками від «Мацуда», і вона відмовилась дати мені свій номер, хоча Джин тоді й була у вбиральні внизу.

Таксист

Ще одна дивна сцена того, що видається моїм життям, трапляється в середу, ймовірно, вказуючи на чиюсь помилку, хоч я не можу сказати чию. Я сиджу в заторі в таксі, що прямує до центру міста, на Волл-стрит, після сніданку в готелі «Рідженсі» з Пітером Расселом, який був моїм дилером, поки не знайшов собі справжню роботу, і Едді Ламбертом. Рассел був вдягнений у спортивний шерстяний піджак на два ґудзики від «Редаеллі», бавовняну сорочку «Гакерт», шовкову краватку «Рішель», шерстяні картаті штани «Кріціа Уомо» та шкіряні черевики «Коул-Гаан». «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про чотирикласниць, які продаються за крек, і я мало не відмінив зустріч із Ламбертом та Расселом, аби його подивитись. Поки я говорив по телефону з фойє, Рассел замовив мені сніданок. На жаль, він вийшов із високим вмістом жирів та натрію, і перш ніж я зрозумів, що відбувається, на столі опинилися тарілки з хлібцями з травами з шинкою у вершковому соусі «Мадейра», ковбасками на грилі й кавово-сметанним тортом, тож довелося попросити в офіціанта чайник трав’яного чаю без кофеїну, тарілку нарізаного скибочками манго з чорницями та пляшку «Евіан». У вранішньому світлі, що лилося з вікон «Рідженсі», я дивився, як офіціант граційно кришить чорні трюфелі на паруючу яєчню Ламберта. Я не витримав і попросив покришити чорні трюфелі й на моє манго. Більше нічого за сніданком не сталося. Довелося ще раз подзвонити і, повернувшись за столик, я помітив, що одна скибочка манго зникла, але звинувачувати нікого не став, бо думав зовсім про інше — як допомогти американським школам, проблеми з довірою, канцелярія, нова ера можливостей і що чекає в ній на мене, як отримати квитки на Стінґа в «Тригрошовій опері», яка щойно почала йти на Бродвеї, як брати на себе більше і пам’ятати менше…