Читать «Американський психопат» онлайн - страница 251
Брет Істон Елліс
— Змирись із цим, — говорить він Трумену Дрейку. — До кінця дев’яностих більшою частиною цієї країни володітимуть японці.
Гарольд, як завжди, поширює цінну й нову інформацію, з невиразним, але безсумнівно наявним, Господи прости, англійським акцентом. Це таке полегшення, що мені стає нахабності вигукнути:
— Замовкни, Кернсе, не буде такого.
Я одним ковтком випиваю мартіні зі «Столичною», поки Кернс, захоплений зненацька, вражений, розвертається до мене і його надуте обличчя розпливається в непевній посмішці. Хтось за нами каже:
— Та ви подивіться, що сталося з Ґекко…
Трумен Дрейк плескає Гарольда по спині й питає мене:
— Чи є якась ширина підтяжок, що більш прийнятна за інші?
Я роздратовано штовхаю його у натовп, і він зникає.
— То що, Гарольде, — кажу я. — Ти отримав моє повідомлення?
Кернс спочатку видається здивованим, а потім, підпалюючи сигарету, нарешті сміється.
— Боже, Девісе. Так, це було кумедно. Це ж був ти, так?
— Так, звісно, — я кліпаю очима, говорю собі під ніс, відганяючи від себе дим його сигарети.
— Бейтмен убиває Овена та дівчат з ескорту? — Гарольд усе регоче. — О, це ж просто сміховинно. Просто жерсть, як кажуть у клубі «Ґраучо». Просто жерсть.
Потім дивиться занепокоєно і додає:
— Довге ж було повідомлення, так?
Я дебільно посміхаюсь і кажу:
— Що саме ти маєш на увазі, Гарольде?
А сам думаю, що цей товстопикий вилупок ніяк не міг потрапити в довбаний клуб «Ґраучо», та й навіть якщо потрапив, згадувати про це таким чином означає просто перекреслити те, що його туди пустили.
— Ну, повідомлення, яке ти лишив.
Кернс уже озирається, махає різним людям та дівкам.
— До речі, Девісе, як там Синтія? — Він бере келих шампанського в офіціанта, котрий проходить повз нас. — Ви ж досі зустрічаєтесь, так?
— Чекай, Гарольде. Що-ти-маєш-на-увазі? — підкреслюю я.
Гарольд знуджений, йому байдуже, він мене не слухає і, перепросивши, каже:
— Нічого. Радий тебе бачити. Боже, це не Едвард Таверс?
Я вигинаю шию, дивлюсь у той бік, тоді повертаюся до Гарольда.
— Ні, — кажу я. — Кернсе? Чекай.
— Девісе, — зітхає він, наче терпляче намагається пояснити щось дитині. — Я не з тих, хто стане обмовляти інших, жарт справді вийшов дотепний. Але, чоловіче, фатальна помилка: Бейтмен такий сраколиз, такий підлабузник і святенник, що це важко оцінити повністю. Все інше було нівроку. Давай якось пообідаємо чи повечеряємо в «150 Вустер» з Мак-Дермоттом чи Престоном. Буде крутяк.
Він намагається відійти.
— Кру-тяг? Кру-тяг? Ти справді сказав кру-тяг, Кернсе? — У мене розширені зіниці, мене несе, хоч я і не приймав наркотики. — Що ти таке верзеш? Бейтмен — що?