Читать «Американський психопат» онлайн - страница 223

— До Лівії. — І після довгої паузи: — До Паго-Паго. Я хотів сказати — Паго-Паго, — і ще додаю: — Через твою істерику я не платитиму за вечерю.

Спроби приготувати й з’їсти дівчину

Світанок. Нині листопад. Я не можу спати, кручусь на своєму футоні, досі в костюмі, таке враження, що хтось запалив вогонь у мене в голові, це постійний пекучий біль, від якого розплющуються очі й почуваєшся безпорадним. Ані наркотики, ні їжа, ні алкоголь не можуть втамувати цей жадібний біль; всі мої м’язи заклякли, всі мої нерви горять, я горю. Я щогодини п’ю «Сомінекс», бо «Далмейн» у мене скінчився, але це не допомагає, і скоро навіть коробка «Сомінексу» спорожніла. У кутку спальні лежать речі — пара жіночих туфель від «Едвард Сьюзен Бенніс Аллен», рука, якій бракує великого та вказівного пальців, свіжий випуск «Веніті Фейр» у плямах чиєїсь крові, просякнутий кров’ю пояс-шалик, з кухні тягне запахом свіжої крові на плиті, й коли я вивалююся з ліжка до вітальні, стіни дихають, сморід гниття просочив усе. Я запалюю сигару, сподіваючись, що дим хоча б частково його переб’є.

Її відрубані груди сині, виглядають здутими, соски тривожно коричневі. Груди в облямівці з чорної засохлої крові доволі вишукано лежать на порцеляновій тарілці, яку я купив у «Поттері Барн», тарілка стоїть у кутку кімнати, на програвачі «Вурлітцер», хоча я й не пам’ятаю, як це туди ставив. Я також зняв усю шкіру і майже всі м’язи з її обличчя, тепер воно схоже на череп, з якого звисає довга грива хвилястого білявого волосся; череп приєднаний до холодного тіла. Очі розплющені й звисають з очниць, немов на ниточках. Грудну клітину важко відрізнити від шиї — все це схоже на рублене м’ясо, живіт виглядає, як лазанья з баклажаном та козячим сиром з «Іль Марлібро» чи якась собача їжа, переважають червоний, білий та коричневий кольори. Частина нутрощів розмазана по одній зі стін, решта лежить, згорнена кульками, на столику зі скляною стільницею, виглядає, як довгі сині черви-мутанти. Шматки шкіри, що лишилися на її тілі, — синювато-сірі, кольору фольги. З вульви натекла густа коричнювата рідина, що пахне хворою твариною, немовби щура загнали всередину і він там розклався чи щось таке.

Наступні п’ятнадцять хвилин я проводжу поряд, витягаю з її тіла синювату мотузку кишківника і пхаю у свій рот, давлюся ним, він вологий і заповнений якоюсь смердючою пастою. Після години таких розкопок я відділяю її хребет і вирішую доправити його «Федексом» Леоні Гелмслі, загорнувши в тканину непочищеним. Я хочу пити кров цієї дівчини, як шампанське, і зариваюсь обличчям у те, що лишилось від її живота так, що її зламане ребро дряпає мені щоку. З нового величезного телевізора в одній з кімнат горлає спочатку «Шоу Патті Вінтерс», тема сьогодні — людські молочні продукти, потім — ігрове шоу «Колесо Фортуни», і аплодисменти в студії після відкриття чергової літери звучать наче статика. Кривавою рукою я розв’язую краватку, яка досі на мені, й важко дихаю. Це моя реальність. Усе інше схоже на колись побачене кіно.