Читать «Американський психопат» онлайн - страница 221

Евелін з підозрою звужує очі.

— Ти щось маєш проти мене, Патріку? — І майже одразу твердість її обличчя змінюється очікуванням, може, навіть надією.

— Евелін, — зітхаю я. — Вибач. Ти просто… не настільки важлива… для мене.

Вона одразу ж питає:

— А хто важливий? Хто для тебе важливий, Патріку? Кого ти хочеш? — І після сердитої мовчанки питає: — Шер?

— Шер? — збентежено перепитую я. — Шер? Про що ти говориш? Гаразд, забудь. Я хочу все скінчити. Мені потрібен регулярний секс. Мені треба розвіятися.

За пару секунд Евелін просто божеволіє, їй ледве вдається стримувати істерику, що хвилями прокочується по її тілу. Мене це радує не так сильно, як я очікував.

— Але ж що з нашим минулим? Нашим минулим? — знову марно питає вона.

— Не згадуй про це, — кажу я їй, нахиляючись вперед.

— Чому ні?

— Бо у нас його насправді не було, — кажу я, намагаючись не підвищувати голос.

Евелін опановує себе і, не дивлячись на мене, знову відкриває сумочку, буркоче:

— Патологічна. Це патологічна поведінка.

— І що це означає? — ображено питаю я.

— Це мерзенно і патологічно. — Вона знаходить коробочку для пігулок від «Лора Ешлі» й розкриває її.

— Що саме патологічно? — питаю я, намагаючись усміхнутися.

— Облиш. — Евелін ковтає якусь пігулку, я її не впізнаю, і запиває моєю водою.

— Я патологічний? Ти кажеш мені, що я патологічний? — питаю я.

— Ми по-різному дивимося на світ, Патріку. — Евелін шморгає носом.

— І слава Богу, — зі злістю кажу я.

— Ти нелюдяний, — каже вона, здається, намагаючись не плакати.

— Я… — Я затинаюся, намагаюсь захистити себе. — Я в контакті з… людяністю.

— Ні, ні, ні, — хитає вона головою.

— Я знаю, що іноді поводжусь… божевільно, — кажу я непевно.

Евелін раптом відчайдушно хапає мою руку через весь стіл, притягає до себе.

— Що ти хочеш, щоб я зробила? Чого ти хочеш?

— Евелін, — гарчу я, забираючи руку, шокований тим, що нарешті пробився до неї.

Евелін плаче.

— Патріку, що мені зробити? Скажи. Будь ласка, — благає вона.

— Ти маєш… Господи, не знаю я. Носити еротичну білизну? — припускаю я. — Боже, Евелін. Я не знаю. Нічого. Ти тут нічого не зробиш.

— Прошу, скажи, що я можу зробити? — тихо схлипує вона.

— Не так часто посміхатись? Краще розумітися на машинах? Не так часто повторювати моє ім’я? Ти щось таке хочеш почути? — питаю я. — Це нічого не змінить. Ти навіть пиво не п’єш, — буркочу я.

— Але ж ти теж не п’єш пиво.

— Це не має значення. До того ж я щойно саме його і замовив. Ось так.

— О, Патріку.

— Якщо хочеш щось для мене зробити, можеш припинити цю сцену, — кажу я, ніяково озираючись.

— Офіціанте? — питає Евелін, щойно він приносить нам еспресо без кофеїну, портвейн та сухе пиво. — Я буду… я буду… що? — Вона дивиться на мене зі страхом та панікою, розгублена. — «Корона»? Ти її п’єш, Патріку? «Корону»?

— Господи. Припини. Вибачте її, — кажу я офіціанту і, щойно він йде додаю: — Так. «Корону». Але ми в клятому китайсько-каджунському бістро…

— Боже, Патріку, — схлипує Евелін й сякається в носову хустинку, яку я їй кинув. — Ти такий мерзенний. Ти… жорстокий.