Читать «Американський психопат» онлайн - страница 222

— Ні, я… — я знову затинаюсь.

— Ти… не… — Вона змовкає, витирає обличчя, нездатна закінчити фразу.

— Я не що? — питаю я, мені цікаво.

— Ти не… — вона хлюпає носом, опускає очі, її плечі здригаються. — Не здоровий. Ти… — вона задихається. — Ти незрозумілий.

— Зрозумілий, — сердито кажу я, захищаючись. — Дуже навіть зрозумілий.

— Ти кровопивця, — схлипує Евелін.

— О ні, — кажу я, дивлячись на неї. — Це ти кровопивця.

— Боже, — стогне вона, люди за сусіднім столиком дивляться на нас, потім відвертаються. — Просто не віриться.

— Я йду, — м’яко кажу я. — Я оцінив цю ситуацію, і я йду звідси.

— Не треба, — Евелін намагається схопити мене за руку. — Не йди.

— Я йду, Евелін.

— Куди ти йдеш? — раптом вона рішуче опановує себе. Вона ніяк не може дозволити сльозам, яких, як я помітив, зовсім небагато, зіпсувати свій макіяж. — Скажи, Патріку, куди ти йдеш?

Я кладу сигару на стіл. Вона надто засмучена, щоб це прокоментувати.

— Просто йду, — відповідаю я.

— Але куди? — питає Евелін, сльози в очах. — Куди ти йдеш?

Схоже, що всі люди в ресторані, які можуть нас чути, відвертаються в інший бік.

— Куди ти йдеш? — знову питає Евелін.

Я не відповідаю, я загубився у своїх думках, я думаю про інше: ордери, біржові пропозиції, право на одержання акцій працівниками компанії, придбання підприємства в кредит із заставою майна, фінансування, рефінансування, боргові зобов’язання, зміну юридичного статусу, передачу повноважень, форму 8-К, форму 10-Q, нульовий прибуток, оплату натурою, ВНП, МВФ, модні гаджети, мільярдерів, Кенкічі Накаджиму, безкінечність, Безкінечність, яка максимальна швидкість розкішного авто, виведення з кризи, втратні облігації, чи не відмінити мені підписку на журнал «Економіст», Святвечір, коли мені було чотирнадцять років і я зґвалтував одну з покоївок, інклюзивність, заздрість щодо життя інших, чи можна вижити, якщо в тебе тріснув череп, очікування в аеропортах, придушений крик, кредитні картки і чужий паспорт, і коробку сірників з «Ля Коте Баск», забризкану кров’ю, поверхню, поверхню, поверхню, Роллс — це Роллс, це Роллс. Для Евелін наші стосунки — жовто-блакитні, однак для мене це сіре місце, переважно, затемнене, розбомблене, плівка з цього фільму в моїй голові — безкінечні кадри з камінням, мова, якою там розмовляють, — вкрай іноземна, звук накладається на нові зображення: кров, що ллється з банкоматів, жінки, які народжують через анальний отвір, зародки, заморожені чи збовтані (як це?), ядерні боєголовки, мільярди доларів, повне знищення світу, когось б’ють, хтось інший вмирає, ще хтось — без крові, найчастіше — від пострілу з рушниці, замовні вбивства, коми, життя, розігране як ситком, порожня сторінка, що перетворюється на мильну оперу. Це ізолятор, який потрібен тільки для того, щоб відкрити мою серйозно обмежену здатність відчувати. Я у його центрі, я поза часом, і ніхто не питає мене про те, хто я такий. Я раптом уявляю скелет Евелін, покручений, він розсипається, і це наповнює мене радістю. Мені знадобилося чимало часу, щоб відповісти на її питання (Куди ти йдеш?), але тепер, ковтнувши портвейну, потім пива, я підводжуся і кажу їй, одночасно думаючи: «Якби я й справді був машиною, що б це змінило?»