Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 17
Марина Соколян
Напад барона був стрімким і дужим, тож із першого ж удару, який мало не вибив меча з Анджиної руки, колишній свинар збагнув, що йому нізащо не встояти проти здичавілого в баронових руках «драного кота». Анджа ледве встигав відбивати удари Черенбера, удари такої сили, що, перепинивши випад, його рука німіла аж до плеча. Він відступав, задкуючи, і за якусь хвильку його плечі торкнулися стіни — відступати далі не було куди, а барон, схоже, зовсім не жартував. Анджа якось розпачливо схлипнув, насилу відбиваючи націлений в груди удар. Баронський меч, відбитий угору, описав елегантне півколо і, обігнувши Анджин пассот знизу, припнув його до стіни. Хлопець, боляче вдарившись кісточками пальців об шкарубкий камінь, випустив меч, котрий із брязкотом упав баронові під ноги.
Гарнізон завмер. Завмер Анджа, тяжко дихаючи. Завмер кацбальґер коло Анджиної шиї. Барон усміхнувся, провів лезом по його неголеній щоці. А потім опустив меч.
— Хе. Хлопчисько, — мовив він.
Черенбер кинув меча Вайлакові й рушив геть, не обертаючись. Той провів барона зачудованим поглядом.
— Йоргів дрин, — вилаявся Мідяк. — Щоб я здох...
— То діло нехитре, — стенув плечима Вайлак. — устигнеш. Слухай, хлопче, чим ти його причарував? Інший був би вже посічений на дрібні кавалки, а ти ще наче одним шматком стоїш...
Анджа нервово кивнув.
— Еге, одним. Наче. Дивно, правда?
Вайлак доброзичливо плеснув його по плечу.
— Ну, гаразд. Ходи, наллю тобі злидва з такої нагоди!
— За здоров'я барона, щоб він здох, — додав Мідяк.
Того вечора в казармі була славна пиятика. Та, зрештою, тут завжди непогано гуляли, особливо за «щоб він здох». Молодий конюх вислухав безліч вітань і страмних натяків, надто ж тих, що стосувалися Анджиної власної леґенди про походеньки меткої мамці чорнобурівськими гаями. Його змусили докладно переповісти історію і, захопившись, очманілий конюх невдовзі сам почав вірити в мамчині подвиги на баронському ложі. Повірити зовсім не тяжко, якщо дуже хочеться. Анджі ж кортіло несамовито.
• • •
Ті, що тримають зброю, теж прийшли до Арода та їси по науку.
«Як нам, — спитали вони, — заслужити ласку Ясного Неба?»
«Ваша доля — служити вашим володарям вогнем і залізом», — мовив Арод.
«Ваша доля — іти за ними в бій заради перемоги Неба», — мовив Іса.
«Ваше життя — війна, — сказав Арод, — і поза війною ваше життя — пустка».
«Ваша війна — молитва, — сказав Іса, — і поза молитвою війна — безглуздя».
«Що дає війна вірним Небу?» — запитали ті, що носять зброю.
«Війна — це очищення землі від скверноти гордині, розкоші й розпусти, — відповів Арод. — Ваше право — нищити тих, що тішать своє тіло, зневаживши Вогненне Око Неба, суворе й нещадне».
«Війна — це очищення духу від недуги співчуття та милосердя, — відповів Іса. — Ваше право — нищити тих, що живуть у твані рабських сподівань і тваринних прагнень».
«Чи прийме нас по смерті Небо? — запитали воїни. — Нас, що не володіють землями, але носять зброю?»
«Не всі з вас варті Небесної ласки, — мовив Арод, — однак ті, що вірно служать своїм володарям, можуть бути прийняті Небом».
