Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 16

Ті, що шукають бога, знаходять його в гармонії. Його лице — світло, його оселя — довершеність. В такому сенсі бог є прекрасним, а краса — божественною. Отож, мистецтво ближче до бога, аніж навіть релігія, яка найчастіше змушує поклонятись насиллю в різних його формах. Така релігія — шум, бо насилля вбиває творчість, перетворюючи гармонію на показний порядок цвинтаря».

• • •

Після розправи над велелюбним Гачком Анджине навчання дивним чином стало справою всього гарнізону. Чи, швидше, розвагою всього гарнізону. Знуджені вояки приходили глянути на вправи Мідяка й Анджі — хто позбиткуватися, хто похизуватися власними вміннями, здобутими в неодмінно славних походах та безумовно епічних баталіях. Завсідниками тих розваг були Мідякові друзяки Крук і Чернець. Крук був високим жилавим власником бойового молота з вигнутим «дзьобом», а здоровань Чернець надавав перевагу гупіллону, або ж інакше «кадилу» — ікластому колобку припнутому до залізного ланцюга. Іноді навіть Вайлак приходив повправлятися, і тоді Анджа під регіт усієї казарми тікав подвір'ям від його верткого кацбальґера. Та, слід сказати, з часом Анджа вже трохи навчився тримати в руках свій тупий меч-пассот, і його біганина стала дещо доцільнішою. Принаймні тепер нападники значно частіше бачили його лице, аніж потилицю.

Звісно, Анджі було ще рано підсумовувати досягнення, однак доля в особі самого барона вирішила влаштувати помічникові конюха передчасний іспит.

Барон любив спостерігати. Він часто ставав коло вікна, поклавши руки в чорних рукавицях на кам'яне підвіконня, і незрушно стежив за розвагами гарнізону. Пильний та хижий, немов лихий шуліка, він дивився байдуже, і важко було сказати, що саме барон намагається розгледіти у вправах вояків.

Проте одного дня, якраз у розпал збройних забав, Черенбер спустився надвір. Вояки розступилися, даючи йому дорогу.

— Тренуєтеся, бійці? — зневажливо кинув він. — Вайлаку, що скажеш? Готові до бою ці твої годованці?

— Хто — ці? — вищирився Вайлак. — Е-е-е, звірі, просто звірі, світлосте, злі й невблаганні.

— Та невже? — пирхнув барон, озираючи зібрання. — Ану ж, побачимо...

«Звірі» сором'язливо поховали очі, відступаючи в затінок.

— О, а цей що тут робить? — поцікавився Черенбер, кивнувши на Анджу.

Вайлак коротко зиркнув на хлопця.

— Цей? Вчиться, щоби... е-е-е, у випадку чого стати до бою за вашу світлість. Так, Анджо?

Той спромігся кивнути.

— Ти ж бач, як, — мовив барон. — Вайлаку, ану дай мені свого меча. Хутко!

Вайлак поволі витяг кацбальґера з піхов, передав баронові, криво всміхнувся і відступив. Свого меча, той, либонь, просто не забажав мастити брудом... Ну та нема ради — баронська забава, як не крути... Анджа похапцем витер холодну вологу з долонь і зручніше перехопив руків'я меча-пассота.