Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 19

Вояки завмерли, дослухаючись.

— Нічогенька забавка... — гмукнув Мідяк. — І де ти, Круче, такого набрався?

— Мамця розповідала. Колись вона сама чула, як у стіні хтось шкребеться, а потім захворіла на чорну тіпанку і померла...

Ще одна пошесть мовчанки. І тут — у всеосяжній тиші — хтось постукав.

— Я не піду відчиняти, — проголосив Чернець. — Хай йому біс...

— Ви там що, поснули? — пролунав знадвору гнівний голос. — Чи знову повпивалися до уссячки?! От вражі діти! Тут же періщить, як холера!

Поки вояки вирішували, кому відчиняти, нетерплячий прибулець штовхнув двері, і вони гойднулися досередини, бризнувши врізнобіч уламками дошки, яка слугувала замком.

— О, Вайлак прийшов, — відзначив Мідяк. — Здрастуй, Вайлаку. Як життя? Як погода?

Вайлак причинив двері й обтрусився.

— Просто благодать. Якої скоро спізнаєте всі. Я щойно від барона... Війна, друзяки.

Вояки посхоплювалися з місць.

— Де? Коли? З ким?

— Із Валдаррою. Ну, і як вам новина?

— Заради Ясного Неба... — вражено прошепотів Мідяк. — Але чому?

— Ну, що ви, хлопці, як маленькі. Чому... Треба питати, «навіщо?». А ось про «чому?» вам розкаже Отець Брутар. Наскільки я розумію, він на днях приїздить до замку.

Вайлак присів і випростав руки до вогню.

— Наш князь побував там нещодавно. І побачив щось таке, що йому дуже не сподобалося. Або, може, навпаки, дуже сподобалося. Не знаю. Барон каже, що вони вбили якогось нашого купця, чи, може, плюнули на поділ князя, чи штовхнули його коня... Ну, щось таке. Якась, словом, образа корони, честі, гідності і всіх решта реґалій.

— От Йоргів дрин, — простогнав Мідяк, — а ми тут так гарно сиділи...