Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 14

— Відчепися, Гачку! — почувся з-за рогу казарми жіночий голос. — Забери свого масного писка, чуєш, ти, бидло!

Анджа впізнав Онеччин голос. Радше впізнав її інтонацію — красива дочка Чудри мусила навчитися говорити «відчепись, бидло» якомога переконливіше, аби мати змогу дійти спокійно бодай від млина до ставу. Анджа не раз чув цей її вигук і на власну адресу, та він не ображався, бо ж насправді почіплятися до Онечки було радше самоціллю, ніж способом здобути її прихильність. У Чорнобурівці так чинили всі, хто носив штани і пив злидво. Втім, наразі не схоже було, що її захисне замовляння діє належним чином.

— Слухай, ти, ропухо... — прошипів Онеччин кривдник. — Чого пручаєшся, мов засватана? На себе глянь, страховидло! Кому ти потрібна така, забавка розпанахана? Га? Ти мені, кралю, ще дякувати мусиш!

Ось тепер Анджа впізнав і самого залицяльника. То був алебардник Гачок, який отримав це ймення за вірність своїй гізармі, яка швидше була схожа на багор — з великим гачком, яким зручно було стягати вершника з коня, а потім добивати прицільним ударом широкого вістря. Інші вояки, насамперед вершники, не надто поважали гізарми, вважаючи їх зброєю боягузливих і підступних. Утім, Гачкові вона пасувала, як руків'я — долоні. Не був Гачок і взірцем краси та мужності — з довгими сальними кудлами та гнилими, а почасти й геть відсутніми зубами. Колись Онечка відмовила навіть синові коваля, який був шалено популярний у жіноцтва (адже до всіх своїх принад він ще й спадкоємець кузні). Зараз, однак, залицяльник був налаштований серйозно.

— Ану стій, не сіпайся, бо продовжу тобі усмішечку ще й до лівого вуха! — Гачок засміявся, втішений власного вигадкою. — Стій... Ах ти ж, курва!

Анджа, котрий спостерігав за подіями з-за рогу будівлі, побачив, як Гачок смикнув рукою і притулив до рота пальці, з яких дріботіла кров. Схоже було, що Онечка, втративши надію на замовляння, просто вкусила його за руку. Гачок, уражений такою зухвалістю, заліпив їй ляпаса. Дівчина скрикнула, вдарившись потилицею об стіну. Подальший розвиток подій уже наче не викликав сумнівів, але тут Анджа зрозумів, що спостерігати далі було б якимось збоченням. Власне, навряд чи помічникові конюха було знайоме це поняття, але його відчуття були відповідними. Він вирішив утрутитись.

— Дай їй спокій, Гачку! — мовив Анджа, підійшовши ближче.

Гачок повільно розвернувся, змірявши Анджу недбалим поглядом розпухлих від пиятики оченят. Його долоня лягла на руків'я короткого ножа.

— Згинь, бидло! Чи до Йоргового казана поспішаєш? Так, мо', підкинути?

Анджа не бачив особливого сенсу в подальшій розмові, тож просто влупив Гачкові попід ребра, а відтак зацідив ще й у писок, мимохідь дякуючи Мідякові за науку. Гачок зігнувся, свердлячи Анджу лютим оком.