Читать «Ґолем» онлайн - страница 36

Тонкий, отруйний пил, що завжди сіявся з коридорів та закапелків і душив мене, тепер кудись запропастився від живого подиху моїх вуст.

На хвильку я затримався біля дверей Гіллеля.

Зайти?

Притлумлена боязкість стримала мене, я не постукав. Якось дивно я почувався сьогодні — ніби мені тепер зась до нього.

І вже десниця життя гнала мене вперед, униз сходами.

Провулок білів у снігу.

Мені здавалося, люди вітаються зі мною; не пригадую, чи відповідав їм… Раз у раз я намацував листа на грудях.

Від нього віяло теплом…

Я брів під арками переплетених гіллям алей Старомістя, повз залізний фонтан з мереживними ґратками, увішаними крижаними бурульками, далі — кам’яним мостом із статуями святих та Йоанна Непомука.

Унизу нуртувала ненавистю спінена ріка, ударяючись у підвалини набережної.

У напівмареві мій погляд упав на витесану з піщаника скульптурну групу святої Луїтґарди з «муками проклятих»; сніг густо лежав на повіках каянників та на складених до молитви їхніх руках, скутих ланцюгами.

Арки брам брали мене в свої обійми і знову відпускали, повз мене повагом пропливали палаци з мереживними, величавими порталами, левами з бронзовими кільцями в пащах.

І тут теж лежав сніг, усюди сніг. М’який, білий, мов хутро велетенського полярного ведмедя.

Високі, статечні вікна з сяючими скрижанілими карнизами байдуже дивилися на хмари.

Мене дивувало, що небом линуло в далеч так багато птахів.

Доки я піднімався на Градчину численними гранітними сходинами, де на кожній вмістилося б по четверо людських тіл, з виднокола крок за кроком зникало місто з його дахами й фронтонами.

Уже сутінки ковзали фасадами будинків, коли я вийшов на пустельний майдан, посеред якого пнувся у піднебесся, до янгольського трону, собор.

Сліди ніг з крижаними скоринками по краях вели до бічного входу.

Звідкись, з віддаленого помешкання, линули у вечірній тиші тихі, заблукані звуки гармоніки. Наче тоскні сльози скочувалися у самотність.

Я почув за собою зітхання обшивки, коли церковні двері впустили мене досередини, і я опинився у темряві. Золотий вівтар зблиснув до мене в застиглому супокої храму в блакитно-зеленавому мерехтінні умираючого світла, котре спадало крізь різнобарвні вітражі вікон на ряди лав. Червоні скляні лампадки виблискували розсипами іскор.

Млосні пахощі воску й ладану.

Я сів на лаву, відхилившись на спинку. Кров у моїх жилах дивно стишила свій біг у цьому царстві супокою.

Життя з завмерлим биттям серця сповнило навколишній простір — затаєне, терпеливе чекання.

Срібні священні реліквії спочивали вічним сном.

Ось! Десь ген здалеку долинув приглушений стукіт копит, ледь відчутно зачепив мій слух, ніби хотів пробитися крізь товщу стін і затих.

Невиразний звук — мов дверцята карети хряснули…

Шелест шовкової сукні наблизився до мене, і ніжна, витончена жіноча долоня торкнулася моєї руки.

— Прошу, будьте ласкаві, ходімо до тієї колони. Я не можу розмовляти тут, на лаві, про те, що хочу Вам розповісти.

Урочисті образи довкруж мене розсоталися, залишивши по собі тверезу буденність. Раптом усе стало сірим й непоказним.