Читать «Ґолем» онлайн - страница 38

Я знаю, який мужній доктор Савіолі! Тож іще більший страх огортає мене — можете собі уявити? — коли бачу його зломленого й паралізованого небезпекою, яку сама відчуваю, як похмуре наближення моторошного ангела смерті.

Ви скажете, я боягузка! Чому б відкрито не признатися у своєму коханні до доктора Савіолі, чому б не пожертвувати всім: багатством, честю, славою! — жінка скрикнула так голосно, аж луна прокотилася галереями хорів. — Але я не можу! Я ж маю дитину, мою кохану, біляву, маленьку дівчинку! Я нізащо не пожертвую нею! Невже ви гадаєте, мій чоловік дозволить їй зостатися зі мною? Ось, ось, майстре Пернат, візьміть це! — вона нестямно вихопила маленьку торбинку, напхану низками перлів та коштовного каміння. — Віднесіть тому упиреві! Я знаю, він захланний… Хай забирає собі все, що я маю, тільки не чіпає моєї донечки! Він послухається, правда ж?

Та не мовчіть, заради Христа! Скажіть хоч слово, пообіцяйте, що допоможете мені!

Я заледве зумів усадовити жінку на лаву й хоч трохи вгамувати її шал.

Я щось казав їй, плутане й безсенсовне, усе, що на язик спливало.

Думки шугали в моїй голові, я й сам не розумів до пуття, що промовляли мої уста — якісь фантасмагоричні ідеї розсипалися на порох, ледь зродившись.

Я був ніби не при собі, поглядом прикипів до статуї монаха в стінній ніші й говорив, говорив… Потроху обриси камінної постаті змінилися: ряса обернулася нужденним плащем з піднятим коміром, а з-під коміра виринуло молоде обличчя з запалими щоками й гарячковим рум’янцем.

Не встиг я збагнути, що означає те видиво, як юнак знову став камінним монахом. Пульс мій бився надто швидко…

Нещасна жінка стиха плакала, схилившись на мою руку.

Я ділився з нею силою, яка ввійшла в мене тієї миті, коли прочитав її листа, і ще й досі мене переповнювала. Я відчув, як вона поволі насолоджується й живиться нею…

— Хочу Вам сказати, чому звернулася саме до Вас, — озвалася жінка після довгого мовчання. — Виною тому кілька слів, які Ви якось мовили до мене, я пам’ятала їх чимало років…

Чимало років? Кров спинилася мені в жилах…

— Ви прощалися зі мною… Уже й не пригадую, чому та як, бо ж була ще дитиною… А Ви промовили до мене так приязно й сумно водночас: «Хай би до цього ніколи не дійшло, та все ж згадайте про мене, якщо Вам стане сутужно в житті. Може, волею Господа саме я зможу Вам допомогти…» Я тоді рвучко відвернулася й жбурнула м’яча у фонтан, щоб Ви не помітили моїх сліз. Потім я хотіла подарувати Вам коралове сердечко, яке носила на шовковій стрічці на шиї, але посоромилася — боялась видатися смішною.

Спогад!

Пальці судоми намацали мою шию! Наче марево далекої, забутої землі обітованої постало переді мною — зненацька, налякавши мене: маленька дівчинка в білій сукенці, моріжок палацового парку, обрамлений старими в’язами. Я виразно побачив це знову.

Напевно, я змінився на обличчі, помітив це з її поспіху, з яким вона повела далі:

— Я добре знаю, що тоді до цих слів Вас спонукала прощальна мить, але вони часто були мені втіхою, і я Вам дякую за це…