Читать «Ґолем» онлайн - страница 35

Ґустав Майрінк

Тоді Шемай Гіллель утретє провів рукою по моїх очах, і я поринув у сон.

Сніг

«Дорогий і шановний майстре Пернат!

Пишу Вам цього листа в неймовірному поспіху й великій тривозі. Благаю, знищіть його відразу, щойно прочитаєте, а ще ліпше — поверніть разом з конвертом. Інакше я не матиму спокою!

Жодній живій душі не кажіть, що я Вам писала. І про те, куди сьогодні підете — теж!

Ваше доброзичливе, шляхетне обличчя вселило в мене зовсім недавно велику довіру (з маленького натяку на подію, свідком якої Ви стали, зможете здогадатися, хто Вам пише, бо підписатися я боюся), а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем, — усе це докупи наснажило мене звернутися до Вас, як до єдиної людини, яка може допомогти.

Благаю, прийдіть сьогодні о п’ятій годині вечора в собор на Градчині. Незнайомка».

Певно, з чверть години просидів я, ошелешений, з листом у руках. Надзвичайний, піднесений настрій, у полоні якого перебував я з учорашньої ночі, умить розвіявся, ніби від свіжого подмуху вітру нового земного дня. Дитя весни, юна доля, щедра на обіцянки, йшла до мене. Людське серце просило помочі в мене. У мене! Як раптом змінилася моя комірчина! Різьблена, поточена шашелем шафа вдоволено споглядала навколишній світ, а чотири фотелі видались мені приязними старенькими, що сидять навколо столу й, добродушно посміюючись, грають в карти таро.

Мої самотні години сповнилися змістом, розкішшю та блиском.

Невже прогниле дерево ще зможе дати плоди?

Я відчув, як заструменіли в мені життєдайні сили, які досі дрімали сховані в надрах моєї душі, засипані рінню буденності — так пробивається крізь кригу джерело, коли надворі завесніє.

Я сидів з листом у руці й знав, що зумію допомогти, чого б це мені не коштувало. Незмірна радість у моєму серці давала мені цю впевненість.

Я знову й знову перечитував рядок: «…а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем…» Мені перехоплювало подих від тих слів. Хіба не були вони обіцянням: «Ще нині ти будеш зі мною у раю»?

Рука, прохаючи моєї допомоги, простягала мені дарунок: спомин, якого я так спрагло жадав, який відкриє мені таємницю, допоможе відслонити завісу, що відгородила мене від минулого.

«Ваш добрий, світлої пам’яті батько…» Якими чужими видавалися мені ці слова, коли я промовляв їх уголос. Батько… На якусь мить перед моїми очима зринуло втомлене обличчя старого сивого чоловіка в кріслі біля моєї скрині. Чуже, цілком чуже, та водночас моторошно знайоме… А тоді мої очі знову побачили сьогодення, і удари серця ознаменували повернення до реальності.

Злякано я зірвався на ноги: невже спізнився? Глянув на годинника — слава Богу, лише пів на п’яту!

Зі спаленьки поряд я взяв плаща, капелюха й рушив униз сходами. Яке мені нині діло до шерехів темних кутків, злостивих, похмурих, роздратованих погроз, якими вони завжди повняться: «Не пустимо тебе… ти наш… не хочемо, щоб ти радів… ще тільки радості бракувало в цьому домі!»