Читать «Ґолем» онлайн - страница 34
Ґустав Майрінк
Я вже хотів, утративши надію, відмовитися від подальшого нишпорення у закамарках минулого, як раптом з неймовірною ясністю збагнув, що в моїх споминах широкий путівець подій упирається в арку підворітні, я ж оминув увагою сплетіння дрібних, вузеньких стежок, які завжди супроводжують головні шляхи. «Звідки, — майже криком пролунало мені в вухах, — добув ти знання, завдяки яким маєш тепер змогу жалюгідно животіти?! Хто навчив тебе різьбити камеї і все інше? Читати, писати, розмовляти… і їсти, і ходити, дихати, думати, відчувати?..»
Я відразу вхопився за пораду свого внутрішнього «я». Ретельно, крок за кроком, відмотав своє життя назад.
Змусив себе міркувати в зворотній послідовності, не минаючи ані дрібниці: що трапилося щойно, з чого все почалося, що було перед тим і що було опісля?
Ось знову я опинився біля арки воріт.
Ось! Ось! Лише маленький стрибок у порожнечу, і я перелечу провалля, яке відділяє мене від забутого… Нараз перед моїми очима зринає картина, якої я не помітив під час зворотного відліку часу: Шемай Гіллель проводить долонею по моїх очах — точнісінько, як було перед тим у його кімнаті.
І все стерлося. Навіть бажання далі дошукуватися істини.
Лише один певний набуток зостався мені, тепер я знаю: низка подій у житті — це шлях, що веде в глухий кут, яким би широким і просторим він не видавався. Вузенькі ж, потайні, стежини ведуть до втраченої батьківщини. Лише в тому, що делікатним, ледь помітним слідом, а не бридким рубцем від грубого рашпілю, закарбувалося у нашому тілі, криється розгадка останніх таїн.
Так, як можна дістатися до днів своєї юності, перейшовши всю абетку від кінця до початку й опинитися там, де колись починав науку в школі, так само, збагнув я, можна помандрувати до іншої далекої батьківщини, по той бік усіх думок…
Велетенська брила роботи лягла на мої плечі. Колись і Геркулес тримав на голові все небесне склепіння, згадалося мені, і я раптом осягнув прихований сенс цього міфу. Геркулес позбувся своєї ноші хитрощами, попросивши велета Атланта: «Дозволь лише обмотати голову мотузками, щоб жахлива вага не роз’юшила мені мозку…» Може, й для мене знайдеться якийсь хитрий спосіб вислизнути з-під цієї брили.
Зненацька глибоке роздратування на сліпу покору власним думкам охопило мене. Я простягнувся на ліжку, затулив пальцями очі й вуха, щоб вимкнути всі думки, щоб нічого не відволікало мене від відчувань.
Однак моя воля розбилася об залізний закон: одну думку я міг прогнати лише іншою; щойно помирала одна, а вже інша живилася її тлінними рештками. Я утікав у гомінкий потік своєї крові, але думки переслідували мене, наступаючи на п’яти; я затулявся гупанням свого серця, та вже за мить вони знаходили мене й там.
Знову прийшов на допомогу приязний голос Гіллеля: «Простуй своїм шляхом і сходь з нього! Ключ до мистецтва забуття належить нашим браттям, які обрали шлях смерті. Ти ж зачав від духу життя».
Переді мною постала з’ява — книга
