Читать «Ґолем» онлайн - страница 32
Ґустав Майрінк
— Ти прийшов до мене в глибокому сні. Я тебе розбудив. У псалмах Давида сказано:
«Тоді сказав я собі самому: нині почну я. Правиця Божа здійснила перетворення це».
Устаючи з ложа, люди гадають, ніби скинули з себе сон і не здогадуються, що стали жертвою оманних відчуттів і здобиччю нового, набагато глибшого сну, ніж той, з якого щойно вийшли. Існує лише одне істинне пробудження, те, до якого ти саме наближаєшся. Розповіси про це людям, і вони вважатимуть тебе за хворого, бо їм тебе не зрозуміти. То ж безсенсовно і жорстоко їм про це казати.
— Хто той незнайомець, який приходив до мого помешкання і дав мені книгу
— Уяви собі, чоловік, який тебе відвідав і якого ти називаєш Ґолемом, означає воскресіння з мертвих через духовне життя. Кожна річ на землі є нічим іншим, як одвічним символом у тлінних шатах.
Як ти думаєш очима? Кожну форму, яку бачиш, ти сприймаєш очима. Усе, що прибрало форму, первісно було примарою.
Я відчув, як усі поняття, що досі міцно трималися на якорі в моєму мозку, раптом зірвалися з припони, і їх, наче кораблі без штурвалу, понесло у відкрите море.
Гіллель спокійно вів далі:
— Хто прокинувся, не може вмерти. Сон і смерть — одне і те саме.
«…не може вмерти?» — глухий біль діткнувся мене.
— Дві стежини в’ються поряд: шляхи життя і смерті. Ти взяв книгу
«Гіллелю, Гіллелю, відпусти мене тим шляхом, яким простують усі люди! Шляхом смерті!» — розпачливо волало все в мені.
Обличчя Шемая Гіллеля немов застигло, стало суворим.
— Люди не йдуть ніяким шляхом, ні життя, ані смерті. Їх кружляє, мов вихором полову. У Талмуді мовиться: «Перш ніж Бог сотворив світ, він поставив перед своїми створіннями люстро, щоб вони побачили духовні страждання буття і насолоди, які згодом їм уготовані. Тоді одні прийняли страждання, а інші відмовилися, і Бог викреслив їх з книги живих». Ти ж простуєш своєю дорогою, обраною власною волею. Навіть якщо й сам цього тепер не усвідомлюєш, ти покликаний самим собою. Не журися, на все свій час: зі знанням прийдуть і спомини. Знання і спомини — одне й те ж.
Приязний, майже ніжний голос, яким промовляв Гіллель, повернув мені душевний спокій. Я почувався так затишно, мов недужа дитина на батькових грудях.
Я підвів очі й побачив ураз, що кімната заюрмилася людьми, вони обступили нас: деякі в білих жалобних саванах, які носять старі рабини; інші з трикутними капелюхами на головах, зі срібними пряжками на черевиках — але Гіллель провів долонею по моїх очах, і кімната знову спорожніла.
Потім старий архіваріус випровадив мене на сходи, дав запалену свічку, щоб я міг присвітити собі, доки підніматимуся до свого помешкання…
Я ліг у ліжко трохи поспати, але солодка дрімота ніяк не хотіла огортати мене, натомість на мене найшов якийсь дивний стан: не сон, не марення, але й не дійсність.