Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 17

Вольфганг Шрайєр

Якобс не любив багато говорити і, на протилежність своєму партнерові доктору Шерцу, не вмів виголошувати пишних промов, навіть коли це було доречно. Підняти густу брову, пересмикнути куточком уст, нарешті пробурчати щось невиразне — оце звичайно й був увесь його внесок у розмову. Він справляв враження не дуже кмітливої людини і таким і був насправді, за винятком хіба що грошових справ. Але воля в нього була залізна.

Праворуч від нього сидів високий кістлявий чоловік з різкими рисами гладенько виголеного, аж синюватого обличчя. Це був американець Лью Кросбі.

Він уперше ступив на землю Європи під час війни, більш ніж вісім років тому. Це сталось у вересні 1943 року, коли він у лавах 5-ї американської армії генерала Кларка висадився в Південній Італії. Що було з ним потім, ніхто не знав. Знали тільки, що влітку 1945 року Кросбі приїхав до Берліна, де якийсь час займав напівцивільну посаду начальника складу обмундирування окупаційних військ. Серед його теперішніх колег ходили чутки, що йому довелось чимдуж чкурнути від військової поліції, коли під час раптової інвентаризації на складі було виявлено величезну недостачу. Трохи згодом він виринув в одній німецькій компанії спекулянтів, з якими й раніше мав ділові стосунки, добув собі німецькі документи і нарешті потрапив до групи Якобса.

Втім, до цього пункту історія Кросбі була відома в основному з його власних слів, тому ніхто не знав точно, чи правда все це. Бо Кросбі, коли йому треба було, міг розповідати свою біографію уривочками, окремими побіжними репліками на протязі місяців — і хоч це все була брехня, однак усі клаптики збігались, суперечностей не помічалось.

Та як би там не було, а в групі Якобса він поводився дуже стримано. Брав участь тільки в деяких операціях, та й то виключно за межами Західного Берліна. Мабуть, він боявся зіткнутися з військовою поліцією союзників, що, як він сам казав, мала відбитки його пальців. Але щоразу, коли Кросбі брав участь у наскоках, він виявляв себе як безстрашний, спритний і обачливий грабіжник, а потім як хитрий гендляр; обдурити його було важко. Якобс охоче брав би його з собою частіше, але Кросбі був не з тих, кого можна примусити. Він єдиний у всій групі міг наважитись не виконати наказу шефа, коли це йому було невигідно.

На задньому сидінні скорчився третій — щупленький, миршавий чоловічок на ймення Ете Йордан, його зморшкувате, синювате від пияцтва обличчя мало єхидний вираз театрального негідника, хоч насправді він був найдобродушніший і найсмирніший з усієї компанії.

Йордан прослужив усю війну збройовим майстром у дивізіоні важких польових гаубиць. Повернувшись з полону, він вступив у володіння слюсарною майстернею свого загиблого на фронті брата, що була в Східному Берліні. Справи майстерні спочатку йшли добре, але потім вона помалу почала занепадати — Йордан сам не знав чому. І він почав шукати втіхи на дні пляшки, — жінки його вже більш не цікавили. Від пияцтва Йордан зовсім розледащів. Замовлень не було. Щоб поповнити свої прибутки, які чимдалі зменшувались, він почав займатися різними не зовсім чистими справами. Це двічі приводило його до зіткнення з властями. Податкові ордери, рахунки, нагадування, постійні візити судових виконавців з часом вичерпали природний оптимізм старого слюсаря.