Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 124

Важкий ключ влучив Александерові в плече і ледве не перебив ключиці. Але він не відчув болю. Переляк і лють зробили його нечутливим, затьмарили розум. У нього лишився тільки один звірячий інстинкт — знищити, щоб не бути знищеним самому. Схопивши ключ, він рвонувся до Боббі і щосили вдарив його по голові. Дико скрикнувши, той упав.

Александер не затримувався біля нього: він боявся, що цей крик підніме на ноги весь «гарнізон» гаража. Він щодуху кинувся вперед і побачив праворуч двері, обшиті сталевими листами. Двері були замкнені. «Ключі у Копша», — майнула думка, — і він метнувся назад. Александер був як п’яний: ноги його бігли наче самі, незалежно від його волі, те ж саме було і з думками в голові. Він ніби збоку спостерігав себе і дивувався, що може ще бігти і думати. Біля Копша на землі блищали ключі, які, видно, вислизнули з кишені, коли він падав. Александер схопив їх і, задихаючись, побіг до дверей. Йому пощастило: першим же ключем замок відімкнувся.

Александер увійшов і намацав вимикач. Він іще володів собою настільки, що догадався замкнутися зсередини. В кімнаті він побачив креслярські дошки, граверні інструменти, стіл з телефоном, стопку паперу і щось схоже на друкарський верстат. «Ага, он воно що, — подумав він, дихаючи уже спокійніше, — цікаво! Але Рут тут нема».

Праворуч і ліворуч від нього були двері, які вели до приміщень, розташованих паралельно підземному ходу. Двері праворуч були замкнені. Якусь хвилину Александер підбирав ключі. Нарешті відімкнув. Не подумавши, що тут можуть бути сходи, він ступив у темряву — і на весь зріст простягся на купі паперу.

2

А Горн саме в цей час повертався з боку на бік у неспокійному сні. Гарячкові кошмари, яких він раніше ніколи не знав, тепер невідступно мучили його. Він раз у раз кидався, весь зрошений холодним потом, його нудило, серце шалено колотилось, боліла голова, і знову поринав у важкий сон, сповнений страшних кошмарів. Перед ним з’явився Рудольф з одутлуватим обличчям. Він затулився від Горна руками, які росли й росли до велетенських розмірів; пучки пальців на руках були чорні!

— О господи, — стогнав Горн, — я знаю, що мені верзуться дурниці, і все ж не можу позбутися їх… що ж це таке…

З’явилась голова Георга і засвітилася зеленим, жовтим, а потім зловісним червоним вогнем. Георг відкрив рот і дико, пронизливо закричав. Горн схопився. Цього не витримала б жодна людина! Напруживши всю свою волю, він розплющив очі. Сон зник, але пронизливий звук залишився. Ага, це дзвінок!

Горн схопився з ліжка, накинув халат. Була третя година ночі. За вікном клубочився густий туман, пронизаний якимсь таємничим сяйвом. Дзвінок замовк. «Треба глянути, що там», — вирішив Горн.