Читать «Гараж пана Якобса» онлайн - страница 123

«Так воно, мабуть, і є, — вирішив Александер, — там якраз стоїть камін. Спеціальний колодязь прорізує всі поверхи, і драбина виходить десь біля каміна. Взагалі-то, якщо не рахувати отих дурних бляшанок, усе зроблено непогано; я виграв би дві години і значно легше добрався б сюди, якби спускався з кімнати для нарад».

«На пожежу — з водою й піском!» — закликав ще добре помітний напис на протилежних дверях. Александер відчинив їх. Як він розраховував, саме за цими дверима мав бути той підземний хід, з якого, за словами доктора Шерца, вийнято тисячу кубометрів землі. Та спочатку він потрапив у невеличке приміщення, що колись, мабуть, правило за «газовий шлюз». У кутку лежав запорошений пожежний шланг, забутий тут ще з війни. За «шлюзом» був підземний хід! Важко описати картину, що відкрилась перед Александером. Це було щось схоже на довгу трубу чи тунель. Хто не заглядав у таку трубу або не побував у тунелі, тому важко уявити цей підземний коридор. Він був весь зацементований, завширшки приблизно метр, висотою — в два метри; через певні інтервали в ньому горіли електричні лампочки. Кінця його не видно було, бо трохи далі коридор звертав убік.

Александер пішов цим коридором; йому було страшно, але впевненість, що кожен крок наближає його до мети, гнала його вперед. В одному місці коридор був трохи ширший, під стінами тут стояло кілька лавок, над якими був написаний заклик: «Неухильно виконуйте вимоги протиповітряної оборони!» Александер ніби навіч побачив незграбного чергового протиповітряної оборони — раніш двірника панської вілли, а тепер поважну персону, звичайно, наці, — як він невправною рукою виводить на стінах: «Спершу гасити пожежі, потім рятувати майно!», «Світло приваблює бомби!» — а потім, уже перед кінцем війни: «Наші стіни впадуть, але наших сердець не зломлять ніколи!» Однак «ланкастери» та «В-17» пощадили цю самотню віллу поблизу Ніколасзе, а її нові господарі розширили маленьке бомбосховище.

Александер пройшов уже чималу відстань, кроків півтораста, як йому вдарив у ніс запах сирої землі. Тут кінчалася зацементована частина коридора, далі стіни й стеля були обшиті дошками, між якими проглядала вкрита мохом земля. Раптом Александер почув за поворотом якийсь звук… помилки бути не могло: хтось іде. Але чи наближаються кроки, чи віддаляються, він не міг розібрати. Поки він гарячково обмірковував, як триматися під час неминучої зустрічі, і стояв, не рухаючись, розгублений і безпорадний, у світлі лампочки з’явився якийсь чоловік. Александер відразу впізнав його. Це був Боббі Копш, який кілька годин тому став найлютішим його ворогом. «Якобс доручив Копшу склеїти долари, оце він досі… — промайнуло йому в голові. — А може, він був у Рут?..»

Боббі підходив усе ближче. Їх розділяло вже метрів двадцять. За спиною Александера горіла електрична лампочка, тому Боббі неважко було впізнати його. Він зупинився, йому треба було добрих п’ять секунд, щоб усвідомити неждану появу Александера. Як і його дядько, він носив грубі парусинові штани, не особливо гарні, зате практичні. З правого боку на них була нашита глибока кишеня і з неї, як завжди, стирчав гайковий ключ, довгий, важкий, з гострими краями. Боббі вихопив ключ, стрибнув уперед і пожбурив ним на Александера.