Читать «Діти» онлайн - страница 19

Вчора приходила мама. Довго обдивлялась кімнати, лаяла за пилюку і неполиті квіти. Євка ходила за нею слідом і невдоволено кривилась.

— Де спить Адась? — раптом різко обернулась мама.

Євка здивовано втупила в неї очі.

— Хіба ти не знаєш?

— Якби знала, то не питала б!

— У себе в кімнаті…

— А то що таке?

Мама нагнулась і підняла з підлоги у вітальні бруднющу носову хустинку.

— Не знаю… — щиро здивувалась Євка. Хустинка була Адасева. Вона витирала нею туфлі, й кошеня затягнуло її аж сюди. — Дай я викину!

— Євцю, — тихо сказала мама, опустившись на стілець. — У тебе з Адасем щось було? Ви вже великі, я розумію, але тепер такий час…

Євкою аж пересмикнуло:

— Нічого, нічого не було!

— Добре, добре, донцю!.. Ти мені ніколи не брехала. Від отакої-о!

Мама схлипнула і стала прощатись. Євка грюкнула дверима так, що задзвеніли шибки.

«A-а, «чи щось було»? Було, не було, яке їй діло? А що вона раніше думала? А так довго прикидалась: «Діти, діти». Сама десь думає, що я бозна-що з ним роблю. Ой…»

Євка шморгнула носом і вся похолола. «Боже, мені ж тепер не можна його любити. Це тільки тому, що війна, ми живемо в одному будинку. А потім, коли німців проженуть, все буде, як і раніше…»

— Все, — сказала Євка. — Я ніколи навіть не посміхнусь до нього. Я йому чужа, і він мені ніхто.

Вона вірила, що тепер уже «все». І їй справді стало легше.

Пролились мої сльози, Краплисті та чисті, На вік мій дитячий, На вік мій невинний, На юність мою, Квітучу й жагучу. На роки змужнілі, Роки похилі, Пролились мої сльози. Пекучі та чисті.

Адам Міцкевич

11.

Адась носив порожні сулії з складу до цеху, і йому доводилося кожного разу проходити біля купи гнилих відходів під парканом. Навколо аж чорнілося від мух. Немилосердно пекло сонце.

В прохолодному складі сиділо троє німців і смоктали зі склянок спирт. Перед ними стояла миска яєць і лежав шмат ковбаси. Адася занудило від її запаху: з початку війни він і в очі не бачив ковбаси.

— Егей, кінд! Ком цу гір! — ляснув себе по коліні товстий червоний німець, якого звали гер Функе.

Адась обтер спітнілі руки об сорочку, підійшов.

— Шульц, налий-но йому! Хай зігріється!

Всі зареготали.

— На! — простягнув йому в повній жмені склянку Функе. — За пролиту краплю розстріляю на місці, за дві — два розстріли!

Всі знову зареготали. Третій німець сміявся тоненьким пташиним голоском.

— З мене досить і одного розстрілу, гер Функе! — розпачливо сказав Адась і взяв склянку, намагаючись не торкатись волохатої руки.