Читать «Діти» онлайн - страница 21

Єва опустила низько голову, і кров хлинула їй в лице.

Треба йти… Чому вона тут сидить?

Подумала про вечерю, котру треба відбути, про те, що треба ще зробити. Дурниці самі лізли в голову, але це був найкращий спосіб заспокоїтися.

Євка встала і повільно пішла до дверей. Непевним рухом відслонила портьєру. В коридорі зупинилась перед дзеркалом, недовірливо заглянула в нього. Лице було жовте, втомлене, тільки очі блищали якось божевільно.

— Господи, яка я страшна! — скривилась Євка. — Піду зараз спати. Ну його!

Вона чомусь гадала, що в такий день мала б найвродливішою бути.

Найкраще й найдавніше в людях тієї пори є те, що вони зовсім не раби речей. Невибагливі до абсурду. У них свій світ, повний віри в майбутнє. В книгах та фільмах вони трохи смішні, незграбні, надовго захоплюються однією ідеєю, наївні.

Адась і Євка не знають, що таке світло, музика, сучасні ритми, котрі то зближують молодих людей, то прокладають між ними розпачливу прірву відчуженості. Їм невідомі вечірки з вином і сигаретами серед запалених свічок, вся ця дешева бутафорія заради моди чи заради показного інтелектуалізму. Вони довго й важко йдуть назустріч одне одному, не сподіваючись на випадок, котрий або змішає їхні почуття з багном, або дасть зрозуміти майже все…

13.

Єва встала дуже пізно. Зірвалася з ліжка і побігла на кухню. Адась сидів коло плити та гриз окраєць сухого хліба.

— Ой! — скрикнула вона перелякано і почервоніла, згадавши вчорашній вечір.

Адась проковтнув хліб і заявив:

— Я не піду більше на роботу. І ти теж. Ключ у мене, я позачиняв усі двері.

— Та я й через вікно можу! — засміялась Євка.

— Попробуй тільки!

Вона весело побігла до вікна і почала торсати раму. Адась вхопив її за плечі й посадив на стіл.

— Чого тобі смішно? — ображено запитав він. — На роботу не підемо. Досить з нас. Подумай лише, ми просто нікого не пустимо. Нас немає вдома.

— А для німців?

— І для них.

Він відгорнув рукою пасмо волосся з її щоки і поцілував.

— І завтра, і завжди… — почула Єва його бурмотання.

Вона повільно обхопила руками Адасеву шию і зітхнула, дивлячись кудись убік.

— От і добре. А я думала…

— Що?

— Твоя мама буде дуже сердитись?

— Мама не приїде. Певно, довго. Та у селі тиф…

Євка аж відсахнулась:

— Як же ти можеш? Це ж твоя мама!

Вона зіскочила з стола, але Адась не пустив її далі. Схопив за лікоть, повернув до себе лицем, та, побачивши перелякані Євчині очі, опам’ятався і, виразно вимовляючи слова, сказав:

— Якщо ти підеш, я теж піду і більше не вернусь і ніколи тобі цього не прощу.

— Боже, ми, напевно, робимо дуже погано, — мовила вона тихо, — але мені так добре з тобою…

— Мені теж добре, дуже добре…

Адась ніби й не говорив їй цього. Стояв чужий і спокійний.

«Ми тепер мусимо бути разом аж до смерті».

— А пам’ятаєш, як ти мене побив? — сумно посміхнулась Євка.

— Сам не знаю, що на мене тоді найшло. Я хотів собі відрубати пальця, щоб не відправили в Німеччину.

— Тебе й без пальця взяли б. Але ти все одно повернувся б?