Читать «Діти» онлайн - страница 17

9.

Адась нічого не хотів розуміти. Йому страшенно остобісіло таке життя. Він ішов сонний на роботу, тягав з місця на місце порожні легкі ящики, але їх було так багато, що згодом руки починали тремтіти від слабкості й піт заливав очі. Адась зненавидів квіти: від їхнього запаху його страшенно нудило. Колеса важко повертались, перемелюючи пелюстки в однорідну густу масу, і йому ставало страшно кожен раз, коли доводилося підходити близько до преса.

В перший день він ледве не втік з фабрики, де були самі жінки та кілька німців, що не давали ні хвильки перепочинку, примушуючи працювати до повної знемоги.

Іноді Адасю здавалось, що все це він бачив колись раніше: скрипучі колеса, гори гнилих відходів, сухого, як тріска, гера Бальцерайта, який, пильнуючи за чистотою, не забував і про власну безпеку. З його наказу фабрику огородили високим парканом, котрий обплутали ще й колючим дротом.

Адась щось переставляв, прибирав. Хлопець не мав годинника, і цього було досить, щоб він відчував себе нещасним. Адась весь час думав про якісь дурниці, пригадував прочитані давно книги, мургикав пісеньки, аби тільки швидше йшов час.

Одного разу котрийсь з німців підставив ногу якійсь жінці й та впала просто в кошик, задерши ноги. Як вони сміялись з неї!

— Ти чого не смієшся, кінд? — запитав його німець.

— Я нічого не бачив! — чітко відказав Адась. Німці вгощалися спиртом зі складу і через те мали гарний настрій.

«Я його вб’ю другим після того», — подумав Адась. Тим був німець, що приходив до Євки. Вона тоді цілий вечір проревіла у себе в кімнаті.

— О-хо-хо-хо! — зареготав німець, великодушно тицьнув йому сигарету.

— Дякую, — сказав Адась і поклав сигарету до кишені. Він уже й забув про неї і тільки вдома почув, що смердить піджак. Адась дістав сигарету й викинув її у помийне відро, але смерділо, як і раніше.

Перше, що він зробив відтоді, як мама пішла до сестри на село, це повиривав квіти під вікном і позатоптував каблуками в землю. Євці сказав, що то сусідське теля. Схоже було на те, що вона повірила.

Але чому мама не сказала йому раніше, що поїде на село? Євка, напевно, все прекрасно знала, проте мовчала до кінця. Яке нахабство! Він приходить з роботи втомлений, Євка собі походжає в маминому халаті по кухні й заглядає в каструлю, що кипить на плиті…

— А, прийшов, нарешті! Почекаєш трохи, поки борщ звариться.

— Де мама?

Євка тільки кивнула на шматок паперу, котрий лежав на столі.

«Дорогі мої діти! Тьотя Кароля дуже хвора, і треба за нею доглянути. Вернуся десь через два тижні. Євочко, дивись, щоб Адась їв, як іде на роботу. Я тобі вже про це казала. Цілую. Мама».

— Так… — сказав Адась і сів за стіл. — Давай їсти, бо я голодний!

— Я тобі, здається, сказала, Ада… дитинко, — незворушно мовила Євка. — Борщ ще не готовий. Іди і помий руки.