Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 8

— Коли ти справжній лицар, то шукай ту дівчину, що як сміється — з уст її вилітає ружа, а коли ступає, на тому місці виростає срібний сад, — долинуло до нього з піднебесся, і невдовзі пташина зграя, прилаштувавшись у ключ, пролетіла над озером. Пинтя не сумнівався, що попереду летіла руда.

— Я завжди казав, що рудим не варто вірити. Вони всі від нечистої сили, — плюнув розбійник під ноги і помітив на піску пір’ячко, яке, либонь, загубилося під час їхньої суперечки з повітрулею.

Він поклав цей пташиний мох, тендітний і лоскітливий, собі на зашкарублу від бартки долоню і уважно його розглядав. На нього війнуло конваліями.

— Церцерушка, — промовив замріяно він. — Чого ж ти від мене втекла?

Далі згорнув пір’ячко до своєї картатої хустинки і запхав за черес.

— Пане розбійнику, чи можна мені вже вилізати? — долинув до нього скрадливий голос з човна.

— Атож, брате Прунслику! З такою вдачею, як у тебе, не те, що зайця, а й комара на щоці не впіймаєш! — засміявся Пинтя і попрямував до нього.

Розділ 3. ЯНОШ КУДЛОШ

Відверто кажучи, розбійник був геть спантеличений. Він ніколи не думав, що за найвищим хребтом лежить така дивна долина, хоча й обходив тутешні гори вздовж і впоперек. Раніше було все зрозуміло: по цей бік — Мадярщина, по той — Польща. Аж тут, виявляється, поміж вершинами є ще й рівнина, та така гладенька, як панський стіл. А тяглася вона аж скільки сягало око. Ще більше отамана непокоїло те, що тут усе було якось не так. Бігали зелені зайці, літали повітрулі, полювали незграбні мисливці.

Казна-що! Отож Пинтя припер Прунслика до верби і вирішив витиснути з нього все, що той знав.

— Пане розбійнику, що ви робите? — злякано забелькотів мисливець, котрого Пинтя прив’язував біля дупла.

— Буду тебе допитувати! — грізно нахмурив чоло розбійник.

— Та я вам і так все розповім!

Однак Прунслик знав небагато. А може, й багато, але не вмів це все вибудувати в логічний ланцюжок. Його оповіді були уривчасті і часом заперечували одна одну. Єдине, що точно збагнув Пинтя: мисливець навіть не підозрює, що перебуває з іншого боку скель.

— Та це ж межа Закрайсвіття! — розминав він свої великі вуха довгими пальцями, коли розбійник його розв’язав. — Жоден розумний чоловік туди не поткнеться. Там нема життя!

— Як це нема життя? — обурився отаман. — А я звідки, по-твоєму, придибав?!

— Йой-ой! — закрив свій величенький ротик Прунслик двома долонями. — То ви звідтіля? А я все гадаю собі, чому досі про вас нічого не чув?

— То що, ви тут всі один про одного знаєте?

— Еге ж!

— Тоді ти маєш знати, що то за дівчина, яка коли сміється, з її уст злітає троянда, а там, де вона ступає, виростає срібний сад.

— То це всі відають, — зблиснув у посмішці заячими зубами Прунслик. — Це ж принцеса Геремія, донька короля Урбана III.

— О, та тут є й король! — присвиснув Пинтя. — А якщо є король, то є й варта. А якщо є варта, то вона повинна когось ловити. То у вас і розбійники є?

— Не чув, — невпевнено замотав головою Прунслик. — Хоча ні — є! Ви, пане розбійнику!