Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 40

Розділ 12. НЕСПОДІВАНА УМОВА

Після королівської вечері, від самої згадки про яку хочеться проковтнути від насолоди язика, щойно перший міністр Інош прибрав посуд (невже він сам готував ці вишукані страви?), король дістав турецьку срібну люльку з довгим чубуком, що впирався йому ледь не в коліно, і закурив, пригостивши тютюнцем і Пинтю.

— Отож ваша умова! — нагадав незворушний Молибог.

— Так-так, ви побачите мою доньку, але за це мусите простояти біля неї нічку, — усміхнулося пів-короля.

— Отакої! Що за дивна потреба?!! — вигукнув Пинтя.

— Я — людина темна в чарах! Тож сам, далебі, не відаю, — заплакала друга половина короля. — Але це була остання воля моєї доньки. А вона в мене завжди вирізнялася багатою уявою.

Він гучно висякався в мереживну хустинку.

— А чого вона віддала Богові душу? — прогавкав Кудлош.

— Цього ніхто не знає. Одного дня Геремія прийшла з прогулянки срібним садом, в якому зазвичай поралася під вечір, сказала, що зле почувається, злягла і… більше не встала, — король так залився сльозами, що й весела його половинка скривилася. — Єдине, що попросила моя лебідонька, аби знайшовся такий лицар, який би цілу ніч простояв біля її труни.

— Дивне бажання, — затягнувся люлькою Пинтя і випустив цілу хмару диму.

— Чаклунство! — гучно брехнув пес і його гавкіт відбився у високій білій стелі з маленькими ліпленими янголиками по куточках. — Ненавиджу чаклунів, хай їм всячина! Гр-р-р!

— Так-так, славний лицарю, — скрушно похитав головою король і погладив вовкодава по загривку. — Це очевидне чаклунство. Саме тому я неодмінно хочу здійснити волю єдиної донечки. Цей обов’язок лежить на мені. Адже в мене більше нікого нема.

Дружина померла при пологах. І це дівчатко було моєю єдиною втіхою, — півкороля знову зарюмсало.

— Не журіться, ваша Величносте! Тільки їсти, спати й баляндраси точити — це не для нас. Як не втнемо якоїсь геройської штуки, то й світ нам немилий! — хитро примружив око Пинтя. — Ще сеї ночі бажання принцеси Геремії буде сповнене!

— Ви обіцяєте? — заусміхалася друга половина правителя.

— Бий мене пропасниця, коли брешу! — гупнув по столу кулаком опришко.

— Чесна самовпевненість свідчить про вашу внутрішню силу. Я знав, що розбійники — ґречні люди, але не думав, що аж настільки! — блиснули, як у кота, королівські очі. — Але ж я вам не сказав головного: цього поки що нікому не вдалося.

— А то чому?

— Бо всі, хто лишається на ніч у склепі, під ранок обертаються на камінь, — витер сльози король.

— Що?! — разом вигукнули мандрівники, а в Пинті навіть люлька з рота випала.

— Так ось хто є тим неперевершеним скульптором у вашому місті! — прогудів у шоломі Мандрівний вояк.

— Так, ті статуї, якими ви можете милуватися на кожному кроці, це безталанні лицарі, що забагли виконати бажання принцеси, — зітхнув король. — Ми вже навіть не маємо, куди їх ставити. Врешті-решт, у нас практично не лишилося живих чоловіків. Тому ми такі раді гостям, — знову зацвіла посмішкою половина королівського обличчя.