Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 125

Затягнувши останнього вузлика, місіс Мюллет ножицями відтяла залишки нитки.

– Зупинив?

– Атож, голубонько. Зупинив.

– Ви маєте на увазі, що він його вбив?

– Опісля Доґґер не міг згадати. Він мав один зі своїх нападів, бачиш-но, і…

– І тато думає, що це сталося знову; що Доґґер укотре врятував йому життя, убивши Горація Бонепенні! Ось чому він узяв провину на себе!

– Я не знаю, голубонько. Але якщо він це зробив, то це цілком у репертуарі полковника.

Мабуть, це правда, іншого пояснення немає. Що сказав тато, коли я зізналася, що Доґґер теж чув, як вони розбили глека з Бонепенні? «Цього я й боюся найбільше», – його достеменні слова.

Це було дивно, майже безглуздо – наче з оперети Ґілберта й Саллівана. Я спробувала взяти провину на себе, щоб захистити тата. Тато взяв провину на себе, щоб захистити Доґґера. Питання полягає в тому, кого захищав Доґґер?

– Спасибі, місіс М., – подякувала я. – Я не розголошуватиму нашої розмови. Вона цілком таємна.

– Між нами, дівчатками, кажучи… – сказала вона до нудоти солодкаво.

«Між нами, дівчатками» стало для мене останньою краплею. Аж надто ласкаво й поблажливо. Щось, не особливо шляхетне, виринуло з глибин, і я як оком моргнути перетворилася на Флавію Месницю-з-Кісками, яка заповзялася встромити дрючки в колеса цієї жахливої й безупинної торт-машини.

– Атож, – сказала я, – між нами, дівчатками. І якщо вже ми говоримо між нами, дівчатками, напевно, тепер саме слушна нагода сказати вам, що ніхто з нас у Букшоу насправді не любить кремових тортів. Правду кажучи, ми їх ненавидимо.

– Пха, я чудово це знаю, – відповіла вона.

– Знаєте це? – я була надто приголомшена, щоб вимовити більше, ніж два слова.

– Звичайно, знаю. Кажуть, що кухарки знають усе, і я одна з-поміж них. Я знала, що де Люсам кремовий торт не пасує ніяким боком, ще коли місіс Гаррієт була жива.

– Але…

– Чому я їх печу? Тому що Альф не від того, щоб з’їсти смачного кремового торта час від часу. Місіс Гаррієт не раз мені казала: «Де Люси – суціль чванькуватий ревінь і колючий аґрус, натомість ваш Альф – м’який, приємний заварний крем. Мені б хотілось, щоб ви іноді пекли кремовий торт і цим нагадували нам про нашу чванькуватість, і, якщо ми будемо відвертати носа, що ж, ви можете забрати його додому Альфу як солодке перепрошення». І по щирості кажучи, за минулі двадцять із гаком років я віднесла додому порядну кількість перепрошень.

– Тоді вам не потрібне ще одне, – сказала я.

І потому я втекла. Тільки п’ятки замигтіли.

21

У коридорі я стишилась, завмерла й прислухалася. Через паркетну підлогу й дерев’яні панелі звуки в Букшоу розкочувалися так само добре, як у королівському Альберт-холі. Та ба, навіть у цілковитій тиші в Букшоу була власна тиша, тиша, яку я легко впізнаю з-поміж інших.