Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 127

– Що ж, – трохи збентежившись, відповіла я, – я слухала «Мікадо» по радіо.

– І як тобі? Якщо говорити про динаміку? Ото вже ця тривожна тенденція кричати арії Ґілберта й Саллівана, розумієш-но!

– Цікаво, – гмикнула я.

– Ага! Скажи мені, яким побитом. Любий Артур написав один із найдосконаліших музичних творів на нашому люксусовому острові, наприклад, «Утрачену струну». Ґ. і С. зачаровують мене безмежно. Чи відомо тобі, що їхня безсмертна співпраця зійшла на пси через незгоду щодо ціни килима?

Я уважно придивилася до нього, намагаючись зрозуміти, чи не водить він мене за носа, але, здається, він не жартував.

– Звісно, я просто згораю від бажання вивідати в тебе про недавні неприємності в Букшоу, Флавіє, люба, але я розумію, що на твоїх губах потрійна печать – скромність, вірність і закон – і необов’язково саме в такому порядку, еге ж?

Я хитнула головою.

– У такому разі став своє питання оракулу.

– Ви навчалися в Ґреймінстері?

Макс захихотів, як маленька жовта пташка.

– О, люба, ні. Боюся, я не така вже велика цяця. Я навчався на континенті, у Парижі, якщо казати точно, і не завжди в школі. Але мій кузен Ломбард – старий ґреймінстерець, і він завжди згадує його добрим слівцем – якщо він не на перегонах і не грає в карти у Монфорта.

– Він коли-небудь розповідав щось про директора, доктора Кіссінґа?

– Раба марок? О, моя крихітко, він рідко говорить про що-небудь інше. Він обожнює цього старого джентльмена. На його думку, це саме Кіссінґ зробив його тим, ким він тепер є – нічого надзвичайного, але все-таки…

– Не думаю, що він ще й досі живий. Маю на увазі, доктор Кіссінґ. Напевно, він дуже старий, еге ж? Проте я готова побитися об заклад на будь-що, що він сто років як мертвий.

– Тоді ти позбудешся грошей! – зрадів Макс. – Утратиш кожен свій пенні!

Рукс-Енд притулився в затишній улоговині між пагорбом Сквайрс і Джек О’Лантерн, прецікавий ландшафт, що на відстані скидався на могильний курган залізного віку, а якщо підійти ближче, виявлявся набагато більшим і формою своєю нагадував череп.

Я скерувала велосипед на Пукерс-Лейн, що тягнулася вздовж її щелепи, або східного краю. У кінці провулка густий живопліт загородив вхід у Рукс-Енд.

Коли проїжджаєш ці пошарпані рештки минулого, то опиняєшся на лугах, простягнутих на схід, захід і південь, занедбаних і порослих розмаєм. Дарма що пряжило сонце, над недоглянутою травою плавали щупальці туману. Там і сям широчінь лугів обтинали величезні сумні буки, чиї громіздкі стовбури й спущене додолу гілля завжди нагадували мені родину понурих слонів, котрі самотньо чалапають африканськими саванами.

Під буками дві пані поважного віку жваво перемовлялися, наче змагаючись за роль леді Макбет. Одна була вбрана в прозорий мусліновий пеньюар і домашній очіпок, який, очевидячки, дійшов до наших часів із XVIII століття, а її товаришка, загорнута в синю, як ціанистий калій, широку сукню, мала мідні сережки завбільшки із супову миску.

Сам будинок зовні був тим, що часто романтично називають «старовинним маєтком». Колись він правив за родове гніздо сім’ї де Лейсі, від якої дістав назву Бішоп-Лейсі (казали, що вони доводилися далекою ріднею де Люсам), але звідтоді минуло кілька стадій: від сільського обійстя успішного гугенота-крутелика, – чиїм крамом була білизна, – до того, чим він є тепер – приватним притулком, якому Даффі відразу ж пришила пришви, назвавши «Холодним домом». Мені майже хотілось, щоб вона була поряд.