Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 59
Марина Соколян
Втім, посиденьки з рибкою містили і власну принадність. Дівчата вибираються вище, притулившись там на теплому камінні, що за невідь-яких часів попадало з вартової вежі; пообідня спека вже трохи вгамувалася, і охолоджене в лимані пиво лишень підкреслює блаженну попусту.
Відщипнувши маленький шматочок риби, Галя завмирає, споглядаючи, як вдалині повільно суне великий вантажний корабель, а тоді зітхає так тужливо, мовби на тій іржавій посудині відпливає на віки вічні щонайменше кохання її життя. Ярка і сама проводжає корабель пильним поглядом — адже ж то було чи не єдине за останні дні свідчення існування людства десь поза Вістовим.
Далеко за кораблем, десь над західним берегом, клубочаться грозові хмари; раз у раз на темному тлі блимає тонесенька, мов павутинка, блискавиця.
— Цікаво, чи дійде до нас? — роздумує Ярка. — Гарно би…
— До нас… рідко що добре доходить… — неуважно відказує Галя.
— Окрім пива — до крамниці, — зауважує руда гостя.
Галя пирхає.
— І газети «Хуторянин».
— Знаєш, — мовить Ярка, потягуючись, — а тут таки непогано. Жодних тобі ознак цивілізації — високої політики, бомжів і маніяків… Може б і варто переїхати сюди надовго — як ти…
Галя позирає зі скорбною мудрістю старої ікони.
— То так лише здається.
— Сумуєш за містом?
Молода жінка опускає плечі.
— В мене була своя крамничка квітів. І в мене були друзі, з якими можна було говорити — хоч би навіть про ту високу політику. А тут… ні, я не кажу, що тут люди погані, навпаки, просто, ну…
— Просто — прості, — підказує Ярка.
Галя киває.
— Прості, так. Я того і хотіла, звичайно. Щоби Ніка межи них за людину була… Тільки от мені самій… Та що скажеш! Немає з ким перемовитись… Думала хоч квітами зайнятись — так іще за Приймака мені всю шкілку потоптали…
— А чоловік твій що? Не надумав іще назад покликати?
— Максим? Та дякувати богові, хоч гроші дає, — гірко відказує Галя. — А покликати — це навряд. Не те, щоби злий був — але забобонний страшне! Наче ж і у виші вчився, а не помогло: сіль розсиплеш — крик, впаде хлібина — плач… А ще й, виявляється, є в них таке між крамарями повір’я, чи що… Коли діти хворі — зла удача, значить, на тобі боже прокляття. А в торгівлі нині без удачі — ніяк. Наче якісь, боже збав, карибські корсари.
Отут уже Ярка підкидається. Цікаво…
— А якщо би довести йому, що це не прокляття, а…
— А — що? Благословення? — єхидно мовить Галя. — Та припини…
Ярка обурено пирхає. Удача, ти ж бач. Іще би найняли шамана у бубни бити над своїми китайськими кросівками!
— Ет, Галю, вибач, — зітхає вона. — Не хотіла про сумне споминати, а он що вийшло. Я, власне, що хотіла спитати — я чула, ти пісню співала… Ну, як ти до мене приходила — здається, про капусту…
— А! — веселішає молода жінка. — «Savez vous planter le chou?» Ти вчила французьку?