Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 27

— Ярка, ти… що ти?!. — різко, немов удар нагая, лунає Михайлів голос.

Влад і Ярка ледь не відстрибують одне від одного, її подих і далі уривається, проте нині уже від страху.

— Я… я поясню, це не…

Михайлове обличчя аж сіре від гніву.

— Нічого, — рубає він. — Нічого. Що ти. Скажеш. Не змінить. Того. Що я. Бачив.

Вона завмирає, не вірячи собі, не годна прийняти, що це і справді — кінець. Вона ридатиме ридма, проситиме і благатиме, однак Михайло не схоче слухати. Його зрадили, так. А ще — він втратив контроль. І він довіку цього не пробачить.

Мені справді шкода, серце. Твій вчинок, може, й не вартував такої суворої кари, але ліпше було би прийняти її, як належне. Ти ж не скорилася, зачаївши гіркоту. Невдовзі ти обрізала коси і пофарбувалася на червоне. І відтоді ми з тобою більше не говорили. Точніше, відтоді ти мене більше не слухала.

А потім ти зустріла його.

* * *

Вітер, сухий і гарячий, штовхає в спину та крутиться довкіл ніг, мов брудний білий пес. Скільки ж піску нагнало з лиману! Онде навіть тополі в дрібній сивій пороші, про ноги уже не кажучи; недарма сучасники благої звістки повсякчасно одне одному ноги мили, пирхає до себе Ярка. Гарний звичай, достоту доречний; їй би нині пророка, вона би не розгубилася!

За браком провісника, утім, доводиться шукати вістки деінде — по те і зібралася. На лихо, пече теперечки, як на пательні — пече, аж підгоряє: онде навіть димом віє відкілясь. Чи знову пустище горить? — кривить носа мандрівниця. — Чи вже село зайнялося? Втім, що ближче до місця її призначення, то солодшим стає дим, мовби… мовби, еге ж, варення згоріло в хазяйки-недотепи. Ганичку, проте, недотепою не назвати, а отже… є в неї, либонь, підстави для недбальства?

Ярка спиняється неподалік Ганиччиної хати, притулившись до паркана під кривенькою вишнею. Звідти добре прозирає знайома хвіртка, а при ній — мотоцикл із коляскою. Авжеж не хазяйський коник? Навряд чи на дорозі б його покинули, якби так; та й навряд чи гості тут надовго — з тої ж таки причини.

Справді, за кілька хвилин з’являється і вершник, своїм несподіваним видом змусивши Ярку відступити в бур’яни. Її тут-таки шпигає кропива, а у штанці неситими вовкулаками впинаються реп’яхи. Вона терпить, бо мусить; хвацький вершник в блакитній сорочці напинає кашкета і, блимнувши погоном, від’їжджає.

Помисливим оком проводжає Ярка деркотливого лошака та його наїзника. Чого б це міліція сюди занадилась? Чи не по її, бува, душу? Утім, якби гонець підоспів по втікачку, то, либонь, не їхав би ниньки геть — адже ж Ганичка точно знає, де її знайти. Хіба, може, дізнавшись про те, вершник просто спішить кому слід доповісти?

Та годі, смикає себе за гривку дівчина, припини, бо то вже занадто. Це ж не кіно про шпигунські звитяги, далебі; а втім… пересвідчитись не буде зайвим. Вибравшись із пишних бур’янів та віддираючи від шортів реп’яхи, Ярка поволі прямує до хати. Тихо довкіл, аж бринить у вухах, та й на дворі нікого не видно.

— Ганичко! — гукає Ярка. — Ви вдома?

Анітелень; лише вітер смикає та колише сорочки на довгих мотузках між яблунь. Незатишно стає дівчині, начеб у порожнім храмі, однак саме порожнеча і вабить; смикнувши плечима, вона прочиняє хвіртку, перетинає двір і ступає до передпокою. Уже там вона розуміє, що господиня вдома-таки — зі світлиці чути притишений плач.