Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 29

— Пішли, сама вибереш, — пропонує вона.

Вдвох жінки виходять на город, що зразу за будинком. Латка невеличка, однак добре доглянута — чубаті зелені шереги шикуються рівно, як на параді. Від землі віє свіжо і пряно, і якось так солодко, як пахне лише живе.

— Осьо вгірки, — мовить літня жінка, — помідори там дальше, сині, кабачки… Поможеш?

Ярка схиляється поряд із господинею, намацуючи стиглі плоди.

— А Нестора ти, може і порятувала, — раптом каже Ганичка. — Толік би його покалічив. Дурне воно, як вип’є.

— Чого ж тоді Нестор до п’яних зачіпляється? — дивується на те Ярка.

Ганичка припиняє зривати зілля, випростовується та дивиться кудись у далечінь.

— Та бо сам, як єсть, дурнуватий.

— А, ну тоді ясно, — сміється Ярка. — Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?

Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді — ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.

— Нема ніяких «подій», Ларочка, — тихо каже вона. — Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.

Гмукає Ярка. Цікаво.

— А Нестор той, — додає Ганичка, — як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…

— До чужих жінок, тобто? — сміється гостя.

— До жінок, — киває господиня. — Ото ж бо й воно.

Набравши свіжої городини та насилу умовивши Ганичку взяти якісь бодай гроші, Ярка вирушає до хати. Позирає на мовчазні околиці, сама собі дивуючись. Чи й справді Нестору тому говіркому повірила? Що саме — і нащо, питається! — хотіла довідатись? Певно, що завіявся який сельчанин, до міста поїхав, абощо… А проте, погляд той Ганиччин усе з гадки не йде…

За спиною у Ярки зненацька дивний звук — нетутешнє якесь, мелодійне теленькання. Аж сахається вона з несподіванки — чи на ровері хто? А ще й близько так, от-от наскочить!

Обернувшись, проте, мандрівниця нікого не бачить. Здалося? Перехрестя — немов розхристана біла сорочка, високо а небі — тоскне кигикання чайки… Порожньо, а таке, наче дивиться хто, мовчазно, затамувавши подих.

Здригається Ярка. До чого довела себе, справді — от уже й верзеться казна-що. А втім воно завжди так, як втрачаєш певність. Слід опанувати себе — інакше буде гірше, чимдалі гірше; глибоко вдихнувши палючого вітру, вона змушує себе рушити з місця.

Чомусь найпростіше заповнити порожнечу примарами — ти це знаєш, ти це звідала, а чи й сама відчиняла привиддям двері. Воно й не дивно, адже найшвидше та найкраще заповнює ємність те, що не має власної форми — таке, як повітря, таке, як вигадка.

Це закладено в нас природою: не знаючи, що діється, ми шукаємо, а часом і вигадуємо пояснення, бо ж пошук правди може бути надто довгим, а порожнеча — надто нестерпною. Одні приходять таким чином до віри, інші — до безумства. Ти й була такою навіженою, коли втратила свою любов — те, що ти робила тоді, ті, з ким шукала рятунку… краще того не згадувати, надто — проти ночі.